Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Старший брат, управитель маєтку де-Ронкеролів, став у Конвенті депутатом від департаменту. За прикладом свого друга, громадського обвинувача Гобертена, який врятував де-Суланжів, він врятував маєток і життя де-Ронкеролів; він мав дві дочки: одну замужем за адвокатом Жандреном, а другу — за Гобертеном-сином. Вмер він у 1804 році.

Другий одержав безплатно, з протекції свого старшого брата, місце поштмейстера в Коншах. У нього була єдина дочка і спадкоємниця, яка вийшла заміж за багатого місцевого фермера Гербе. Він умер у 1817 році.

Останній з Мушонів, ставши священиком, кюре у Віль-о-Фе до революції й кюре після відновленая католицького культу, ще й досі лишався кюре цієї маленької столиці. Він у свій час відмовився від присяги і довго ховався в Егах, живучи в будиночку на острові під потайним покровительством батька й сина Гобертенів. Тепер, у шістдесятисемирічному віці, він користувався загальною повагою та любов'ю завдяки близькості свого характеру до характеру місцевого населення. Бережливий до скупості, він вважався дуже багатим, і ці гадані статки ще більше зміцнювали повагу, яку він збуджував. Монсеньйор єпископ дуже цінив абата Мушона, якого всі звали вельмишановним віль-о-фейським кюре; не менше, як його багатство, підносили кюре Мушона в очах населення загальні, не раз повторювані запевнення про його відмову посісти чудове місце в столиці департаменту, пропоноване йому монсеньйором.

В описуваний час Гобертен, мер міста Віль-о-Фе, мав солідну підтримку у своєму свояку, пану Жандрені, голові суду першої інстанції. Гобертен-син, адвокат при суді з дуже великою практикою і непохитною в окрузі репутацією, попрацювавши п'ять років, уже говорив про продаж своєї контори. Він хотів заступити місце свого дядька Жандрена по судовому відомству, коли той піде у відставку. Єдиний син голови Жандрена служив реєстратором по заставі нерухомого майна.

Судрі-син, що вже два роки займав першу посаду по прокурорському нагляду, був завзятим прибічником Гобертена. Спритна пані Судрі не проминула нагоди зміцнити становище свого пасинка блискучим майбутнім, оженивши його з єдиною дочкою Рігу. Подвійне багатство колишнього ченця й Судрі, що мало перейти до прокурора, робило з цього молодого чоловіка одну з найбагатших і найвидатніших осіб департаменту.

Супрефект Віль-о-Фе, пан де-Люпо, племінник старшого секретаря одного з найвпливовіших міністерств, намічався в чоловіки для мадмуазель Елізи Гобертен, молодшої дочки мера, посаг якої, як і старшої дочки, доходив до двохсот тисяч франків, крім надій! Цей чиновник, сам того не знаючи, виявив свій розум, одразу ж закохавшись в Елізу після свого приїзду у Віль-о-Фе, в 1819 році. Без цих претензій, що здавалися цілком прийнятними, його вже давно примусили б просити переводу, але він належав у майбутньому до складу родини Гобертена, глава якої, погоджуючись на цей шлюб, мав на увазі далеко менше племінника, ніж дядька. Але й дядько в інтересах племінника був радий віддати весь свій вплив до послуг Гобертена.

Отже, церква, суд в обох своїх виглядах, — змінний і незмінний, — муніципалітет і адміністрація, всі чотири ноги влади, крокували за волею мера.

От як ця могутність підкріплювалася зверху й знизу у тій сфері, в якій вона діяла.

Департамент, до якого належав Віль-о-Фе, — один з тих, кількість народонаселення яких дає право обирати п'ятьох депутатів. Округ Віль-о-Фе, з моменту створення лівого центра в палаті, обрав своїм депутатом Леклерка, управителя винних складів, зятя Гобертена, що став членом правління Французького банку. Число виборців, яких посилала ця багата долина у вищу виборчу колегію, було досить значне, щоб забезпечити, хоч би шляхом мирної угоди, обрання відомого покровителя родини Мушонів, пана де-Ронкероля. Виборці Віль-о-Фе віддавали свою підтримку префектові під умовою відстоювання за маркізом де-Ронкеролем його депутатського звання. Ось чому до Гобертена, що перший придумав цю виборну комбінацію, дуже добре ставилися в префектурі, яку він визволяв від багатьох неприємностей. Префект примушував обирати трьох урядових депутатів і двох депутатів лівого центра. Ці два депутати — маркіз де-Ронкероль, шурин графа де-Серізі, і член правління банку, мало лякали міністерство. Отже, вибори в цьому департаменті вважалися в міністерстві внутрішніх справ відмінними.

Граф де-Суланж, пер Франції, кандидат у маршали, прихильник Бурбонів, знав, що ліси його й маєтки добре утримують та охороняють нотаріус і Судрі; він міг вважатися покровителем Жандрена, якому виклопотав спочатку місце судді, а далі — голови суду, до того ж підтриманий у цьому паном де-Ронкеролем.

Пани Леклерк і де-Ронкероль сиділи в лівому центрі, ближче до лівої, ніж до центра, в політичній ситуації, дуже вигідній для тих, хто дивиться на політичне сумління, як на одяг, який легко можна змінити.

Брат пана Леклерка посів місце начальника управління місцевих податків у Віль-о-Фе.

Поблизу від цієї столиці Авонської долини банкір, депутат округу, щойно придбав чудовий маєток, з парком і замком, що давав тридцять тисяч франків прибутку, посівши становище, яке дозволяло йому мати вплив на весь кантон.

Отже, у вищих урядових сферах, в обох палатах і в найбільш впливовому міністерстві Гобертен розраховував на підтримку таку ж сильну, як і діяльну, і він досі не звертався до них з дрібницями і занадто не утруднював їх серйозними проханнями.

Радник Жандрен, призначений на посаду голови однієї з палат департаментського суду, був у ньому і головним верховодом. Старший голова, один з трьох депутатів, оратор, потрібний центрові, доручав на півроку свої обов'язки по цьому суду голові Жандрену. Нарешті, радник префектури, двоюрідний брат Саркюса, прозваний Саркюсом-багатим, був правою рукою префекта і сам теж депутатом. Без сімейних міркувань, що пов'язували Гобертена з молодим де-Люпо, хтось із братів пані Саркюс був би бажаним для віль-о-фейського округу кандидатом на посаду супрефекта. Пані Саркюс, дружина радника префектури, була уроджена Валля з Суланжа, із сім'ї, що була свояками з Гобертенами; ходили чутки, що в дні своєї молодості вона відзначала нотаріуса Люпена. Хоч їй вже минуло сорок п'ять років, і син її вчився на інженера, Люпен ніколи не бував у департаментському центрі без того, щоб не засвідчити пані Саркюс свою пошану або пообідати з нею.