Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

— Мабуть, поборники вже зрозуміли, що їм доведеться втікати, — озвався Ґарван аб Малах, коли від чергового влучання завалився портик над головним входом. — І тепер, либонь, думають, як винести найбільше коштовностей. Та в них однаково нічого не вийде.

Це означало, що Йорверт і Ківан вчасно захопили скарбницю. Саме зараз поборники намагалися потрапити туди, але не могли продертися через завал, буцімто викликаний бомбардуванням.

— Так, — погодився з ним ґенерал, — уже не вийде. Однак вони могли завчасно подбати про скарби.

— Наскільки мені відомо, лорде Кайлеме, вони про це не подбали. У мене немає інформації, що скарбницю вивозили.

— Раніше ви не мали й інформації про підземний хід, — скептично зауважив ґенерал.

— Атож, не мав, — ствердно кивнув Ґарван. — Проте я точно знаю, що до сьогодні лорд Айвар і в гадці не припускав такого розвитку подій. Крім того, вивезти скарбницю, передати її до чужих рук, означало б для нього повну втрату влади.

— Гм… Так, міністре, ваша правда. А раз верховний поборник тут, то й уся скарбниця, чи бодай більша її частина, має залишатись на місці.

Десь за годину по тому поборники знову пішли в масовану атаку. Проте цього разу вони не стали прориватися через площу до гармат, а розчинили північну браму і вдарили там, де, на їхню думку, очеплення було найслабшим. Плануючи операцію, ґенерал передбачав, що для відступу з міста поборники оберуть саме цей напрямок, і навмисно створив таке оманливе враження. Насправді ж у бічних провулках було зібрано значні сили, які завдали їм потужного удару з обох боків, щойно їхня колона виїхала на вулицю Бехалдир.

— Схоже, це все, государю, — промовив Кайлем аб Рордан. — Вони ганебно дають драпака. А їхнє начальство, мабуть, поспішає в катакомби.

Ще кілька хвилин тому Ґарван умовною фразою передав від Йорверта повідомлення, що вищі керівники Конґреґації вже спустилися до підземного тунелю й підірвали за собою вхід, перекривши шлях для можливих переслідувачів. Вони навіть не підозрювали, що цим замкнули себе в пастці, бо з протилежного кінця тунелю на них чекала засідка.

Імар скомандував припинити гарматний обстріл і віддав гусарам та піхоті наказ іти на штурм Палацу Святої Віри. Ґенерал не міг пропустити такої нагоди і приєднався до своїх підлеглих, хоча і вчора, і сьогодні вранці Елвен умовляла батька не робити цього, а весь час триматися поруч із Імаром. Фергас аб Ґвиртир провів командувача заздрісним поглядом, а потім мало не з благанням подивився на короля.

— Ну, гаразд, капітане, — сказав йому Імар. — Я тут маю вдосталь захисників, нічого зі мною не трапиться. Беріть людей і рушайте в бій.

Капітан негайно передав командирські обов’язки своєму заступникові, а сам обрав з королівського супроводу шістьох ґвардійців, які виказували найбільший ентузіазм, і на чолі цього невеликого загону помчав до північного краю площі, де поборники відчайдушно намагалися вирватись із оточення.

У самому ж палаці та довкола нього спротиву ніхто не чинив. Там залишалися тільки дрібні чиновники в сані дияконів і молодших проповідників, звичних воювати хіба що перами й чорнильницями, а також невелика кількість рядових поборників, які визнали за краще скласти зброю і здатися на милість переможця.

— Мабуть, лорд Айвар та інші керівники вже дісталися до виходу з тунелю, — майже прямим текстом повідомив Ґарван аб Малах. — І коли так, то там зараз дуже гаряче. Я певен, що вони пішли не самі, а прихопили вдосталь охорони.

— Дуже сподіваюся, що верховного поборника візьмуть живим, — сказав Імар, спостерігаючи за тим, як Фергас аб Ґвиртир, розрядивши пістоля в найближчого ворога, вихопив шаблю і врізався в саму гущу бою. — Лорд Айвар надто легко перебудеться, якщо просто загине в катакомбах.

Коли під кілем зашурхотів пісок, четверо моряків, облишивши весла, дружно пострибали у воду, вхопилися руками за борти і одним дужим ривком витягли човен на берег майже до половини його корпусу.

Мейлас аб Конхир, капітан корабля „Шерен Ейнарах“, зійшов першим і чемно подав Ріані руку. Певна річ, відьма не потребувала ніякої допомоги, але вдячно всміхнулась у відповідь, суто символічно сперлася на простягнену руку й слідом за капітаном ступила на землю Драконячого острова. Після неї човен залишило молоде подружжя, Дарах та Інґріг, потім на берег зійшов Шимас, а останнім був Колвин. Упокорений чорний тяг із собою дві важкі торби з їжею, питною водою та іншими речами, що їх Ріана визнала за потрібне взяти на острів.

Перед ними до самого обрію розкинулася гола піщана рівнина, над якою несамовито палило сонце. Шимасові навіть не вірилося, що зараз у Північному Абраді лютує зима, та й на значній частині півдня континенту погода далеко не тепла. Вони з Ріаною відпливли з Ґулад Данану наприкінці осені й відтоді швидко втікали від холодів, аж нарешті опинились у краях, де цілоріч панувало літо. Ще й таке літо, що навіть у розпал зими, за якісь одинадцять днів до свята Сонцевороту, коли починався новий календарний рік, тут було спекотніше, ніж у середині ґорфеннава в Кованхарі.

— Пані, ви впевнені, що вам не потрібен супровід? — востаннє запитав Мейлас аб Конхир. — Ми радо вам послужимо й далі.

Утім, він лукавив і знав, що Ріана це розуміє. Насправді капітанові дуже кортіло вирушити вглиб острова й навіч побачити кістки леґендарних драконів, проте угодою, укладеною ще у Вантайні, передбачалося, що члени команди корабля не висаджуватимуться на берег без Ріаниного дозволу. Та, власне, й моряки, включно з Мейласом аб Конхиром, були надто забобонні, щоб самим подорожувати островом. Інша річ — разом з відьмою та трьома чаклунами…

— Авжеж, я впевнена, капітане, — відповіла Ріана. — Ми якось самі про себе подбаємо. Дякую вам за турботу і прошу повертатись на корабель. Гадаю, до вечора ми впораємося, та