Читати книгу - "Зірки Егера"

1547. Угорців грабують не тільки турки, а й австрійці.

1548. В усій країні поширюється віровчення Лютера й Кальвіна. Угорці ворогують не тільки з турками й австрійцями, а й між собою.

1549. Під виглядом данини турки забирають усе, навіть дітей.

1550. Війська румунів і турків вирушили в похід на Семиград. Чернець Дьєрдь за кілька днів зібрав п'ятдесятитисячне ополчення. Румунів розбили. Турки відступили.

1551. Королева Ізабелла покинула Семиград, ченця Дьердя підступно вбито.

Настав 1552 рік.

Уже синіли шопронські сливи й квітли соняхи, як одного сонячного вітряного пообіддя на ганок свого будинку вийшла Ева. Тут вже взялася вибирати з чоловічого одягу бодай якесь вбрання для юнака, що виїжджав на чужину.

Відтоді як ми розлучилися з Евою, вона трохи поповніла, а вся постава її промінила небачену раніше жіночність. Обличчя, щоправда, ще вберегло білявий оксамит юності, одначе у милих котячих оченятах не було колишньої лукавої усмішки. Кожен порух засвідчував покірливість і врівноважений розум.

— Отут, Міклоше, аж два убори,— мовила вона школяреві, розклавши на столі приношені темно-малинові піджак і штани, а поряд — простішу, домоткану пару.

— Цей, шовковий, ще вам завеликий, та за місяць-два буде впору.

— Спасибі, спасибі вам, добродійко,— пролепетав Міклош.

Обличчя його рум'янилося від радості.

— У кількох місцях треба попідшивати,— вела жінка далі.— Але ж до вечора ви відпочинете в нас, а я й займуся цим.— Потім вона підняла сірий домотканий убір.— А цей вам якраз. Мій чоловік одягав його, як до Буди їздив, коли її зайняли турки і ми з королевою переїжджали до Ліппи.

— Дякую вам! — радісно сказав школяр.— У цьому я й поїду. Його ж ніяка пилюга не візьме!

Жінка промацала кожну кишеню — вони були порожні. І лише насподі піджака за підкладкою випиналося щось тверде.

Кишеня виявилася дірявою. Евині пальці вільно пройшли в ту дірку і з-за підбою витягли тоненький, у кілька разів згорнений клапоть пергаменту.

Ева уважно оглянула його, розгорнула, розгладила. Виразно виднівся рисунок якогось п'ятикутника, а на ньому повсюдно лінії та крапки.

— Скажіть, Міклоше, що б це могло бути? Якась, черепаха, чи що?

Школяр розправив пергамент на своїй долоні. Покрутив туди й сюди, роздивляючись.

— Це не черепаха,— мовив,— хоча й схоже.

З кімнати вибіг шестирічний чорноокий хлопчик. У нього на поясі у піхвах з витертого червоного оксамиту висіла чудова шабелька з позолоченим руків'ям.

— Мамо,— защебетало дитя,— ти обіцяла купити мені ще й сурму! Золоту сурму!

— Не заважай мені зараз, Пончику,— відсторонила його мати.— Йди, любий, у сад, там Луца.

— А тоді ти мені купиш золоту сурму?

— Куплю, куплю.

Хлопчик сів верхи на шабельку і, тупочучи, гайнув через двір у сад.

— Знаєте,— мовив школяр, пильно розглядаючи клапоть пергаменту,— це план фортеці, до того ж Егерської.

— Егерської фортеці?

— Авжеж. Будьте ласкаві глянути: черепаху обведено подвійною лінією. Це фортечна стіна. А голова й чотири лапи черепахи — її п'ять веж. Чотирикутники, виведені тоненькими лініями,— будинки.

— А що це за серп, отут, біля черепахи?

— Зовнішні укріплення. Дивіться, у них всередині немає жодної споруди і, як воно й буває в таких укріпленнях, тільки дві вежі й дві вишки.

— А ці два чорних гачки, що ними середина серпа прикріплена до черепахи?

— Це Темні ворота.

— Чому «Темні»?

— Бо вони під землею.

— А що це біля воріт?

— Конюшня.

— Така велика?

— Конюшню туди треба чималу, добродійко. Бо ж, напевно, там і каретний сарай, і житла для конюхів. А ще ж і ключник десь отут мешкає.

— А оці крапочки побіля воріт?

— Тут була церква. Побудував її ще король Іштван Святий. Половину церкви зруйнували не так давно: десять років тому.

— Як шкода!

— Звісно, що шкода.