Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

Німецьким командуванням було проведене наступне перегрупування: 465 піхотний полк 255 піхотної дивізії був перекинутий у район Стеблева, 188 саперний батальон 88 піхотної дивізії був перекинутий у район західніше Виграєва, 475 піхотний полк 255 піхотної дивізії із резерву 42 армійського корпусу був перекинутий у район Богуслава. Підрозділи 5 танкової дивізії СС «Вікінг» були зосереджені в районі Вільшани, у район Квіток перекинуті полкові групи 258 і 110 піхотних полків 112 піхотної дивізії, підсилені 239 дивізіоном самохідної артилерії і танковим батальйоном 5 танкової дивізії СС «Вікінг».

У районах Завадівки і західніше Корсуня були облаштовані додаткові посадкові майданчики для транспортних літаків.

57, 72, 389 піхотні дивізії з танками 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і 228 дивізіон важких гармат відступали перед фронтом 4 гвардійської армії. Саперні частини замінували дорогу Ташлик, Сам-Городок, станцію Сердюківку.

На кінець 30 січня оточене німецьке угруповання оборонялось на рубежі Вільшана, Тихі Верби, Квітки, Петрушки, південна околиця Туркенець, західна окраїна Прутилець, Дацьки, Стеблів, висота 185,1, далі по лівому березі річки Росі, Москаленки, Тептіївка, південна околиця Богуслава, Мисайлівка, Чайки, Олексіївка, південна околиця Селища, східна частина лісу (схід Ольшаниці), Карапиші, південна околиця Селища, східна частина Шандра, хутір Бурти, центральна частина Грушевого, Пищальники, Канів. 31 січня внутрішній фронт оточення навколо корсунського «котла» був замкнутий біля Зеленої Діброви силами 21 стрілецького полку 180 стрілецької дивізії і козаків 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу.

З 31 січня по 3 лютого німецькі війська зосередили чотири танкових дивізій (1, 16, 17 і 1 СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“») у районі Маньківка, Тальне і дві танкові дивізії (13 і 14) у районі Мокра Калигірка. Вони готувались до наступу. Радянською авіарозвідкою 31 січня зафіксовано рух до 150 танків, 700 автомашин, 24 гармат і близько полку піхоти німецьких частин із Монастирища на Маньківку. За радянськими даними, 31 січня на зовнішньому фронті діяло п’ять піхотних і п’ять танкових дивізій, два дивізіони штурмових гармат, на озброєнні яких було до 750 танків і штурмових гармат. Особовий склад налічував 90 тисяч осіб.

У районі Валява — Виграїв було зосереджено 258 піхотний полк 112 піхотної дивізії, дивізійна група 323 піхотної дивізії, 465 і 475 піхотні полки 255 піхотної дивізії, добровільна штурмова мотобригада СС «Валлонія», учбовий батальйон 5 танкової дивізії СС «Вікінг», 202 дивізіон самохідної артилерії, які вели постійні бої з воїнами радянських частин.

Для підсилення бойових частин у район Богуслава був перекинутий 417 піхотний полк 168 піхотної дивізії, а в район Тептіївки — 1 батальйон 177 охоронного полку 213 охоронної дивізії.

31 січня Головне командування 8 армії для координації бойових дій призначило командуючим у «котлі» командира 11 армійського корпусу генерала артилерії Вільгельма Штеммермана. Його становище було складним, оскільки не було ні штабу, ні необхідного зв’язку для керівництва фронтом, що створився. Натомість був категоричний наказ Головного командування Сухопутних військ утримувати зайняті позиції.

З 27 січня по 3 лютого транспортна авіація по 20-30 літаків Ju-52, здійснюючи посадки на тимчасових аеродромах у Стеблеві, Миропіллі, Кошмаці, Корсуні, Завадівці, Сотниках та Гарбузині, доставила для оточених 160 тонн вантажу, евакуювала 2800 поранених. Радянська авіація завдавала військам Люфтваффе відчутних ударів. Так на аеродромі в Корсуні було виведено з ладу 9 літаків Ju-52, одночасно на підльоті до міста збито 3 літаки Хе-111.

1 лютого два батальйони німецької піхоти, 100 білокозаків 5 білокозачого Кубанського полку, 10 танків T-IV та 5 гармат утримували оборону на північному заході і південній околиці Вільшани; мінометна батарея тримала оборону в районі Воронівка і рештки частин 75 піхотної дивізії — у районі Сердегівка, Сигнаївка, Матусів. У районі Капустине німецьким командуванням було зосереджено до 200 танків і бронетранспортерів, які, перейшовши в наступ, до 18 години переправились через річку Шполку в районі Іскрене і вийшли в район Кам’януватка.

Німецькі війська на 1 лютого займали позиції: Вільшана, Тихі Верби — 5 танкова дивізія СС «Вікінг», 810 окремий артилерійський батальйон; Квітки, Туркенці — 258 і 110 піхотні полки 112 піхотної дивізії; Стеблів — учбовий батальйон 5 танкової дивізії СС «Вікінг»; (виключаючи) Стеблів, (виключаючи) Богуслав — 183 саперний батальйон, 248 піхотний полк, рештки 245 і 246 піхотних полків 88 піхотної дивізії; 188 мотопіхотний батальйон; Богуслав — 1 батальйон 475 піхотного полку 255 піхотної дивізії, 1 батальйон 177 охоронного полку 213 охоронної дивізії; (виключаючи Богуслав, Карапиші) — 318 охоронний полк 213 охоронної дивізії, 417 піхотний полк 168 піхотної дивізії; Карапиші — Канів: батальйони Зайфет, Мюллера і Зонтага, 112 мотопіхотний батальйон, 112 польовий запасний батальйон, саперний батальйон, тилові підрозділи 112 піхотної дивізії.

З лютого у район Вільшана підійшли стрілецькі частини 4 гвардійської армії і внутрішній фронт оточення навколо корсуноького «котла» став суцільним.

Того ж дня південна група Форманна (3, 11, 14 та 24 танкові дивізії), сконцентрувалась південніше Шполи і в районі Єрки, за 9 кілометрів південніше Звенигородки. На той час 3, 11, 14 танкові дивізії вийшли із важких боїв, їх підрозділи були пов’язані боями на сході й могли використовуватись лише частково. Ще 26 січня танковій групі Форманна довелось наступати на південний схід у напрямку прорваного південного фронту 11 армійського корпусу на Капітанівку, щоб закрити зроблений радянськими військами прохід. Моторизованій групі 14 танкової дивізії вдалося встановити контакт з 11 армійським корпусом. Вона відірвалась від дивізії і змушена була залишитись у «котлі». Уникаючи вогню німецьких танків, галопом на захід до Лебедина пройшов 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус. Атакуюча за ним радянська піхота намагалась утримати місце прориву і втягнула німецькі підрозділи 47 танкового корпусу в затяжні бої місцевого значення.

З, 11 і 14 танкові дивізії ударом із району північніше Мокрої Калигірки на Іскрене намагались прорвати фронт оборони 5 гвардійської танкової армії.

За німецькими