Читати книгу - "Необхідні речі"

Поллі так і вчинила. Її долоні нізащо не сплутаєш із долонями королеви краси, погнуті пальці й вузлики Гебердена, що гротескно роздували її кісточки, проте Розалі помітила, що набряк значно зменшився порівняно з п’ятницею, коли через невпинний біль Поллі мусила піти раніше.

– Ого! – вигукнула Розалі. – А болить взагалі?

– Звісно. Але все одно набагато легше, ніж за цілий місяць. Глянь.

Вона повільно склала пальці в неміцні кулаки. Тоді розкрила долоні з тією ж обережністю.

– Я вже як мінімум місяць не була на таке здатна.

Поллі знала, що насправді все дещо серйозніше: вона не могла стиснути долоні в кулаки без болю ще десь із квітня чи травня.

– Ого!

– Отже, мені краще, – сказала Поллі. – Якби Нетті була тут і я могла цим із нею поділитися, було б усе взагалі ідеально.

Передні двері крамниці відчинилися.

– Подивишся, хто там? – запитала Поллі. – Хочу закінчити з цим рукавом.

– Та звісно. – Розалі рушила, тоді на секунду спинилася та обернулася. – Нетті була б рада, що ти добре почуваєшся, знаєш.

Поллі кивнула.

– Знаю, – серйозно промовила вона.

Розалі вийшла в крамницю, щоб обслужити клієнтку. Тільки-но вона зникла за дверима, лівиця Поллі стрибнула до грудей і торкнулася маленького випину, не набагато більшого за жолудь, що лежав під рожевим светром, між грудьми.

«Азка – яке чарівне слово», – подумала вона й продовжила працювати на швейній машинці, обертаючи туди-сюди тканину сукні – її першого задуму починаючи з минулого літа – під стрибучим сріблястим миготінням голки.

Вона ліниво замислилася, скільки містер Ґонт захоче за амулет. «Чого б він не зажадав, – сказала вона собі, – все одно не буде вдосталь. Я не буду – я не можу – так думати, коли прийде час торгуватися, але така вже проста істина. Чого б він за це не захотів, я погоджуся».

Розділ чотирнадцятий

1

Члени (і одна членкиня) ради виборних Касл-Рока мали одну спільну секретарку на повну ставку, молоду жінку з екзотичним іменем Аріадна Сент-Клер. Це була радісна молодиця, не переобтяжена інтелектом, проте невтомна й мила на око. Вона мала великі груди, що здіймалися крутими схилами під начебто нескінченним запасом ангорових светрів, і приємну шкіру. Також у неї був дуже поганий зір. Карі збільшені очі розмивалися за товстими лінзами рогових окулярів. Бастерові вона подобалася. Він вважав її надто тупою, щоб бути однією з Них.

Аріадна встромила голову в його кабінет за чверть четверта.

– Заходив Дік Бредфорд, містере Кітон. Йому потрібен підпис на формі для виділення коштів. Можете?

– Ну, подивимося, що там, – сказав Бастер, майстерно ховаючи в шухляду стола спортивну рубрику льюїстонської «Дейлі Сан», зігнуту на списку забігів.

Сьогодні він почувався краще, цілеспрямованим і сторожким. Ті трикляті рожеві папірці згоріли в духовці на кухні, Міртл припинила сахатися від нього, ніби ошпарена кішка, коли Бастер наближався (він більше не звертав особливої уваги на Міртл, але все одно діймало жити з жінкою, яка вважає тебе за Бостонського душія[110]), і ще він збирався зняти чергову велику касу сьогодні ввечері на іподромі. Зважаючи на свято, натовп (уже не кажучи про суми) буде набагато більшим.

Крім того, він почав розмірковувати над кінельями[111] і трайфектами[112].

А що стосується заступника Хуєсоса, шерифа Гівноїда та решти їхнього веселого загону… що ж, вони з містером Ґонтом знають про Них, і Бастер вважає, що вдвох вони складуть неабияку команду.

Зважаючи на всі ці причини, він зміг цілком незворушно запросити Аріадну до себе в кабінет – навіть частково відчути колишнє задоволення від спостереження тієї ніжності, з якою її перса рухаються в межах, безумовно, міцного кріплення.

Вона поклала форму на виділення коштів йому на стіл. Бастер узяв листок і відкинувся назад у кріслі, щоб роздивитися її. Необхідну суму було вказано в полі вгорі – дев’ятсот сорок доларів. Одержувач платежу – «Будівництво і матеріали Кейз» у Льюїстоні. У полі «Продукти та/або сервіси для постачання» Дік указав «16 ЯЩИКІВ ДИНАМІТУ». Нижче в полі «Коментарі/Пояснення» написав:

Нарешті ми наштовхнулися на той гранітний кряж у гравійному кар’єрі на міській дорозі № 5, про який головний геолог штату попереджав нас ще в 87-му (деталі перегляньте у моєму звіті). Отже, під ним є ще багато гравію, але, щоб крізь нього пробитися, треба підірвати камінь. Це треба зробити до морозів і снігопадів. Якщо доведеться всю зиму купувати граніт у Норвеї, платники податків нас із потрохами зжеруть. Двох-трьох вибухів має бути достатньо, а в «Кейзі» є в наявності велика партія високопотужного «Таґґарту» – я перевірив. Можна отримати завтра до полудня, якщо треба, і почати підривати вже в середу. Якщо хтось із виборних хоче прийти подивитися, точки я вже відзначив.

Нижче Дік накарлюкав підпис.

Бастер прочитав записку Діка двічі, вдумливо постукуючи по передніх зубах, поки Аріадна стояла, очікуючи. Нарешті він хитнувся вперед, вніс зміну, додав речення, поставив ініціали і під зміною, і під додатком, розмашисто підписався під ініціалами Діка. Подаючи рожевий аркуш назад Аріадні, він усміхався.

– Ось! – вигукнув він. – А всі думають, що я такий скнара!

Аріадна глянула на форму. Бастер змінив суму з дев’ятисот сорока доларів на тисячу чотириста. Під поясненням Діка, навіщо йому динаміт, Бастер додав: «Краще візьміть ящиків двадцять як мінімум, поки є хороша партія».

– Ви плануєте сходити подивитися на кар’єр, містере Кітон?

– Ні-ні, це зайве. – Бастер знову нахилився вперед у кріслі й зімкнув долоні за потилицею. – Але передай Діку, нехай подзвонить мені, коли партія прибуде. Вибухівки там достобіса. Не хотілося б, щоб вона потрапила не в ті руки, правда?

– Звісно, – погодилася Аріадна й вийшла. Зробила це з радістю. Було щось в усмішці містера Кітона, що їй здавалося… ну, трохи моторошним.

Бастер тим часом повернувся в кріслі, щоб подивитися на Мейн-стріт, яка зараз була набагато жвавішою, ніж тоді, коли він із таким розпачем оглядав місто вранці в суботу. Відтоді багато чого трапилося, і він підозрював, що протягом наступних кількох днів станеться ще більше. І що, коли в сараї Громадських робіт – до якого він, звичайно, має ключ – зберігається двадцять ящиків високопотужного динаміту «Таґґарт», статися може будь-що. Що завгодно.

2

Туз Меррілл проїхав міст Тобіна й заїхав у Бостон о четвертій того дня. Але доки він нарешті дістався начебто місця призначення, було вже по п’ятій. То була дивна, майже зовсім безлюдна місцина в нетрях Кембриджа, поблизу центру клубка звивистих вулиць. Половина з них здавалися перекритими на середині, інша – глухими кутами. Зруйновані будівлі цієї занепалої місцевості кидали довгі тіні на вулиці, коли