Читати книгу - "Острів Смерті"

— Вже скоро.

Канае опам'ятавсь і, відірвавши очі від шибки (йому стало ніяково від думки, що його застали сонним), зустрівся з поглядом дівчини, на устах якої бриніла легка усмішка. Таки правда, своїм голосом вона нагадувала Аяко. Здається, Канае помітив це ще тоді, коли дівчина ввійшла до вагону в Нагої.

— Уже Кіото?

— Ага, прибуваємо о пів на десяту.

Дівчина глянула на годинник, те саме зробив і він. Її книжка лежала біля торбинки. Канае перевів погляд з годинника на книжку і в кволому світлі електричної лампочки прочитав заголовок: „Чайна церемонія”. Стривай, здається, її написав Тенсін Окагура[41], але цій дівчині вона не підходить. Ніби трошки старша за Аяко, дуже схожа на неї голосом, але не обличчям. Не така вродлива. Більш врівноважена, зовсім не здатна на раптові дитячі витівки. Та хіба випадкова попутниця в поїзді обов'язково має бути приваблива?

— Правда, страшний сніг?

— Правда. Тільки я Кіото не знаю. Тут часто бувають снігопади?

— Часто. І зима тут холодна. І сніг буває, і дощ із снігом.

— Отже, правильно написав поет:

О, Сімогйо[42]…

На укривало снігове

Вночі захлюпується дощ.

— Бонтьо[43]? Розповідають, він довго мучився, поки придумав перший рядок. Ви знаєте, чому саме згадка про Сімогйо тут доречна?

— Мабуть, так милозвучніше.

Дівчина посміхнулась, але не можна було сказати, що вона хизується своєю обізнаністю.

— Звичайно, але я думаю, що зміст цього вірша не зрозуміє людина, яка не жила в Кіото. Річ у тім, що Сімогйо лежить південніше від Камігйо, і там тепліше. А тому нам цей вірш багато чого говорить. Я сама часто бачила, як у Камігйо падав сніг, а в Сімогйо — дощ із снігом. Та пробачте, що я вам голову морочу.

Захоплений Канае кивнув головою. Відразу видно, яка вона розумниця, а голову вона йому зовсім не морочить. У цьому краю міцні традиції. Не те що там, де він, Канае, виріс. Мабуть, у дівчини було на думці те ж саме, бо вона запитала:

— Пробачте за нескромність, а ви звідки?

— Живу зараз у Токіо, але народився й виріс на Хоккайдо. Там, де на укривало снігове сипле тільки сніг.

— Невже? А я подумала, що ви з Хіросіми.

В ту ж мить перед його очима з'явилися і зникли білі кістки.

— Ні. Коли хочете знати, я взагалі перший раз їду по Токайдській лінії, і, звісно, далі, ніж Кіото, не бував. Для мене це далека подорож.

Дівчина мовчала. Напевне, згадала про телеграму, про причину, яка спонукала його до цієї поїздки нічним потягом у Хіросіму. На цьому розмова обірвалась, і Канае знов відчув на серці неспокій, а тому сказав:

— З вашої вимови не видно, що ви родом з Кіото.

Підбадьорившись, дівчина всміхнулася.

— Намагаюсь говорити літературною мовою. Але мені це нелегко дається.

Канае мало не хихикнув.

— А тепер живете в Нагої?

— Так.

— Я не розумію, чого ви в суботу ввечері їдете до Кіото? Та ще й у таку заметіль.

— Якби знала, що так буде, не їхала б,— немов розмовляючи сама з собою, проказала дівчина і, глянувши на годинник, додала: — Здається, потяг трохи спізнюється.

Незабаром потяг стишив свій рух і затрясся на стиках рейок, а це означало, що станція вже недалеко. Дівчина заховала книжку в торбинку, а Канае взяв з багажної сітки її валізку (раніше він не помітив, яка вона легенька) і поставив на лавку.

— Спасибі.

Дівчина встала і зняла з вішалки пальто. Вагонний репродуктор сповістив про прибуття в Кіото, і кілька пасажирів почали готуватися до виходу.

— Постривайте, хотів вас запитати…— похопився Канае.— Це мені щойно спало на думку… Ви читали дорогою „Чайну церемонію”? Значить, ви живете в Нагої, а в неділю берете участь у чайній церемонії? Я не помилився?

Попутниця одягла пальто і знову сіла на своє місце, її вуст торкнулася таємнича усмішка. „Що вона відповість?” — з нетерпінням чекав Канае. А тим часом потяг, зовсім сповільнивши свій біг, притискався до платформи, За вікном посвітліло. Дівчина підвелась і взяла валізку.

— Дайте я понесу.

— Та вона легенька.

— Все одно я хочу трохи провітритися. Від самого полудня сиджу в вагоні і зовсім знесилів.

Поїзд спинився, крізь вікно долинав голос диспетчера з виразним кіотським акцентом. Канае пішов з валізкою слідом за дівчиною, а коли спустився на платформу, йому в обличчя вдарив вітер, змішаний зі снігом, зовсім не холодний, а скоріше приємний.

Дівчина стала й оглянулась навколо себе. Раптом вона стрепенулася й замахала рукою -до неї спішив чоловік у теплому пальті. Невже батько? Канае подав їй валізку, а вона передала її тому чоловікові. Вони про щось заговорили, але до його вух долетіла тільки одна фраза:

— То ґречна людина…

Її супутник вдячно вклонився. Зніяковілий Канае нахилив голову й попрямував до дверей вагона. „Цікаво! Щойно старалася говорити літературною, а як зустріла свого родича, перейшла на тутешню вимову”,— відзначив для себе він. На краях платформи лежав сніг, без пальта було холодно. Канае вже поставив ногу на приступку, як його гукнули. Він обернувся — до нього зверталася його колишня попутниця:

— Хочу сказати, що я вам щиро співчуваю. Тільки не падайте духом. Щасливої дороги!

Канае не встиг їй подякувати за добре слово, як вона обернулась і швидкою ходою попростувала до літнього чоловіка, що чекав її з валізкою,

ВЗИМКУ, ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

На станції Сіндзюку Канае зійшов з вагона електрички й людною вулицею рушив до бару „Леда”. Вечірнє небо звільнилося від хмар, подував вітер, а тому його незахищена від холоду рука, що тримала портфель, поволі задубіла. Вітрини крамниць і ресторанів світилися прикрасами, звідусюди на перехожих лилася мелодія „Jingle bell”[44] у виконанні солістів, хору або струнного оркестру. В його рідному містечку під Різдво її не використовували для зазивання клієнтів, а тому, зіткнувшись з таким звичаєм у Токіо, Канае подумав, що потрапив за кордон. Правда, він не був певен, що і в країнах, де поширене християнство, в цей день чути в багатолюдних місцях її записи на платівках. Тим паче недоречною була вона сьогодні, адже святий вечір тільки завтра. На його батьківщині в таку пору випадає глибокий сніг, і без особливої потреби ніхто вулицями не вештається. Як тільки сонце ховається за видноколом, холод входить у свої права й температура падає нижче нуля, Коли Канае вчився в середній школі вищого ступеня, ртутний стовпчик термометра опускався до мінус двадцяти п'яти