Читати книгу - "Мене називають Червоний"

— Всі ми, маляри, — браття, — промовив я, — але все добігає кінця.

Як у мене вирвалися ці слова: «Все добігає кінця»? Так міг би сказати маляр, що хоче отемніти, бо віддав роки свого життя якомусь правителеві, султаничу; залишив по собі в малярському цеху взірці предивних мініатюр у стилі майстрів древності, і сам спромігся сформувати стиль цеху, а наприкінці життя дізнався: що це таке, коли його хан-покровитель програє всі війни, і новий володар, увійшовши в місто позаду своєї грабіжницької раті, розпускає його малярський цех, змушує шматувати томи книг і абияк заново ліпити докупи їхні сторінки, коли в майстернях нищиться все до найменших дрібничок, котрі художник любив, наче малих дітей, які були його винаходами й у чиє мистецьке призначення він вірив. Однак Карі треба було пояснити це якось інакше:

— Зображення великого поета Абдуллаха Хатіфі, — сказав я. — Він — воістину великий поет! Коли шах Ізмаїл узяв Ґерат, то перед ним плазував кожен, тільки Хатіфі навіть не навідався до палацу — шах Ізмаїл прийшов пішки до його дому за містом. Та ми здогадуємося, що це зображення Хатіфі не з обличчя, яке відтворив Бехзат, а з підпису внизу, чи не так?

— Так, — відповів Кара й глянув на мене своїми гарними очима.

— Дивлячись на лик поета, — провадив я, — ми бачимо, що він нічим не відрізняється від інших людських облич на малюнках. Якби Абдуллах Хатіфі був зараз живий і зайшов сюди, ми б ніколи, жодним чином, не впізнали його з роботи Бехзата. Проте, якщо проаналізувати мініатюру, як ми це робимо завжди, то з її настрою, кольорів, заставки, з того, як сидить Хатіфі, й з тієї красивої руки, виведеної Бехзатом, відразу здогадаєшся, що перед тобою — образ поета. В наших мініатюрах — головне зміст, а вже потім — форма. Нині ж настали часи, коли починають наслідувати європейських, італійських майстрів, наглядний приклад — книга Еніште: світ змісту добігає кінця, настає ера світу форми, і з європейським стилем…

— Мій дядько — мертвий, його вбили, — грубо урвав мене Кара.

Я ніжно погладив його руку, яку тримав у долоні, — так гладив маленькі дитячі ручки своїх учнів, котрі претендували на створення див у майбутньому. Деякий час ми мовчки розглядали Бехзатовий малюнок. Потім Кара забрав свою руку.

— Час летить, а ми навіть не роздивилися храп гнідого коня з попередньої ілюстрації, — озвався він.

— Там нічого немає, — відповів я й перегорнув назад сторінку, аби він сам переконався, що нічого незвичайного в зображенні кінських ніздрів ми не пропустили.

— Коли знайдемо коня з незвичними ніздрями? — ніби мала дитина, запитав Кара.

Та десь над ранок, поки ми з карликом розгрібали шовкові й зелені атласні тканини на дні кованої скрині, щоб дістати звідти легендарне «Шахнаме», яке належало шахові Тахмаспу, Кара заснув на ушакському килимі, прихиливши голову до розшитої узорами подушечки. Я ж, тільки-но глянувши через стільки років на легендарне видання вдруге, збагнув: для мене день починається новішим, аніж будь-коли.

Том був настільки великий і важкий, що ми з Джезмі-агою ледь підняли його й донесли до мого місця. Доторкнувшись до книги, яку бачив двадцять п'ять років тому, я зрозумів, що оббита шкірою палітурка виготовлена з дерева. Двадцять п'ять років тому, коли помер султан Сулейман Кануні, який тричі захоплював Тебріз, шах Тахмасп мало не плакав од радості, що врятувався від падишаха-переможця, тож послав султанові Селіму, котрий посів османський трон, цілу череду верблюдів, нав'ючених дарами, серед яких вирізнялися неперевершене видання Куран-и Керіму та ця найкраща книга з шахської скарбниці. Спершу перська посольська делегація, яка нараховувала аж триста осіб, доставила книгу в Ефірне, де новий падишах зимував, розважаючись полюванням. Потім її разом з іншими подарунками, мулами й верблюдами перевезли до Стамбула, але перед тим як видання здали на зберігання під замок скарбниці, головний маляр Кара Мемі й ми, троє молодих майстрів, отримали змогу переглянути книгу. Наче стамбульці, котрі поспішають повитріщатися на слона з Індії або жирафу з Африки, ми, мов на крилах, летіли в той день до палацу, де й почули від Кари Мемі, що великий майстер Бехзат хоч і перебрався на старості з Ґерата до Тебріза, однак в ілюструванні книги участі не брав, бо вже отемнів. Для нас, османських художників, звичайна книга з сімома-вісьмома мініатюрами була тоді справжнім дивом, тож, переглядаючи видання з двомастами п'ятдесятьма малюнками, ми немов блукали казковим палацом — настільки були вражені. Мовчки, без жодного звуку, зі смиренням у душі, так, неначе перед нами на коротку мить відкрилися райські сади, вдивлялися ми в неймовірно розкішні сторінки книги.

І після того ще двадцять п'ять років згадували це видання, що лежало під замком у скарбниці.

А за двадцять п'ять років я, ніби велетенську браму палацу, тихо відкрив товстелезну палітурку легендарного «Шахнаме», однак, коли гортав сторінки, шелест кожної з яких був таким милозвучним, мене скоріше поглинула печаль, аніж зачудування.

1. Я не міг заглибитися в мініатюри, оскільки не давала спокою думка, що стамбульські маляри крадуть з видання, яке зараз тримаю в руках, усе підряд для ілюстрування замовлених їм оповідей.

2. Я не міг зосередитися на ілюстраціях, кожна п'ята-шоста з яких була неперевершеною (наприклад: з якою рішучістю й упевненістю на одному з малюнків Тахмурас лупцює булавою шайтанів і девів, що згодом під час перемир'я навчать його грамоти, грецької та ще багатьох різних мов), бо сподівався натрапити на зображення, яке вивів Бехзат, — хоча б руки.

3. Мені заважали віддатись ілюстраціям присутність Кари з карликом та нагадування самому собі про кінські ніздрі.

Хоч би яким неосяжним було моє щастя завдяки великодушно дарованій Аллахом нагоді вдосталь надивитися на мініатюри в книзі ще до того, як мої очі затягне оксамитова завіса темряви, — вона-бо насувається на кожного великого майстра, як ласка Всевишнього, — однак мені було сумно, адже я мусив розглядати малюнки більше розумом, аніж серцем. Допоки в кімнати скарбниці, яка поступово ставала схожою на сиру могилу, прослизнуло сонячне проміння, я встиг передивитися всі двісті п'ятдесят дев'ять (а не двісті п'ятдесят) мініатюр безцінного видання. Розглядав їх з розумом; тож підсумок викладу по пунктах, ніби арабський вчений, що понад усе в житті цінує розум:

1. В книзі я не міг зустріти коня, схожого на того, якого підлий убивця зобразив з особливими ніздрями, тому що не міг зустріти: різномастих коней, які траплялися на очі Рустемові, коли він переслідував конокрадів; чарівного