Читати книгу - "Молодий місяць"

— Гадаю, — сказала я повільно, — я не впевнена, але мені цікаво… Думаю, що я здогадувалася про це увесь цей час.

— Про що ти здогадувалася?

Я просто хотіла розвеселити Едварда й вигнати страждання з його очей, та коли я говорила, слова звучали більш правдоподібно, ніж я сама цього очікувала.

— Якась частина мене, можливо, моя підсвідомість, ніколи не припиняла вірити в те, що тобі не байдуже, жива я чи мертва. Мабуть, саме тому я чула голоси.

На якусь мить запала мертва тиша.

— Голоси? — запитав він прямо.

— Ну гаразд, тільки один голос. Твій. І взагалі це довга історія. Його обличчя набрало настороженого виразу, і я пошкодувала, що зачепила цю тему. Він може подумати, що я з’їхала з глузду, а що тут іще можна думати? Як це пояснити? Принаймні те страшне відчуття — яке спалювало його зсередини — кудись зникло.

— У мене багато часу, — голос його був неприродно спокійним.

— Знаю, це прозвучить жалюгідно… Він чекав. Я не знала, з чого почати.

— Пам’ятаєш, Аліса розповідала про екстремальні види спорту?

Він промовив спокійно й розмірено:

— Ти скочила зі скелі заради розваги.

— Ну, так. А ще перед тим із мотоциклом…

— Мотоциклом? — перепитав він. Я знала його голос занадто добре, щоб зрозуміти, що за цим спокоєм назріває буря.

— Гадаю, я не розказувала про це Алісі.

— Ні.

— Гаразд, ну… Бачиш, я помітила, що… коли я робила щось небезпечне або дурне… Це нагадувало мені про тебе, — зізналася я, відчуваючи себе останньою дурепою. — Я згадувала, як звучать твій голос, коли ти сердишся. Чула його, наче ти стоїш поруч. Здебільшого я намагалася про тебе не думати, але це не завдавало сильного болю — просто було відчуття, що ти знову мене захищаєш. Так ніби тобі не байдуже.

А може, вся справа в моїй підсвідомості, можливо, я чула тебе так чітко, бо завжди знала, що не байдужа тобі, що ти досі мене кохаєш…

Коли я вимовила ці слова вголос, то остаточно переконалася в їхній правдивості. Я визнала правду, про яку раніше не хотіла й думати.

Він мовив ледь чутно:

— Ти… ризикувала… своїм життям… щоб почути…

— Чш-ш-ш, — перебила я. — Зажди. Гадаю, я все зрозуміла.

Я згадала ту ніч у Порт-Анджелесі, коли вперше почула його голос. Тоді мені на думку спало два пояснення. Божевілля або здійснення бажань. У мене не було третього варіанту.

Але що як…

Що коли ви щиро вірите в щось, а насправді жахливо помиляєтеся? Що коли ви були так уперто впевнені в своїй правоті, що навіть не розглянули іншого варіанту, який і був правдою? Чи правда вічно мовчатиме, чи намагатиметься пробитися на волю?

Варіант третій: Едвард мене кохає. Зв’язок, який встановився між нами, не можуть зруйнувати ні Едвардова відсутність, ні відстань, ані час. І байдуже, наскільки він особливіший, вродливіший, прекрасніший чи ідеальніший за мене, — він так само міцно прив’язаний до мене, як я до нього. Як я завжди належатиму йому, так і він завжди буде моїм.

Можливо, саме це намагалася сказати мені моя підсвідомість увесь цей час?

— Ой!

— Белло?

— Ой. добре. Я все зрозуміла.

— Що ти зрозуміла? — запитав він напруженим голосом.

— Ти мене кохаєш, — це було немов відкриття для мене. В мені знову оселилася впевненість.

Хоча в Едвардових очах досі горіла тривога, на обличчі з’явилася вигнута посмішка, яку я так любила.

— Справді, я тебе кохаю.

Моє серце навіжено калатало, немов збиралося вискочити з грудей. Горло здавило, я задихалася й не могла вимовити ні слова.

Він і справді потребує мене так, як я потребую його, — на завжди. І він відчайдушно боровся за те, щоб я залишилася людиною, тільки тому, що не хотів позбавляти мене душі. В порівнянні зі страхом, що він не хоче мене, страх залишитися без душі був просто сміховинним.

Едвард міцно стиснув моє обличчя своїми холодними долонями й цілував мене доти, доки голова не пішла обертом і ліс не поплив перед очима. Тоді він схилив своє чоло до мого, і я не була єдиною, хто дихав важче, ніж завжди.

— А знаєш, тобі це краще вдавалося, — мовив він.

— Що вдавалося?

— Виживати. Ти принаймні намагалася. Ти вставала щоранку й силкувалася бути нормальною заради Чарлі, ти виконувала свої щоденні обов’язки. А я… Коли я не вистежував, то від мене не було… ніякої користі. Я не міг перебувати поруч зі своєю сім’єю — я ні з ким не міг спілкуватися. Мушу визнати, що я просто лежав, скрутившись калачиком, і дозволяв стражданням з’їдати мене зсередини, — він сором’язливо усміхнувся. — А це набагато жалюгідніше, ніж чути голоси. Ну, і звичайно, ти знаєш, що я також чую голоси.

Я розслабилася і заспокоїлася, усвідомивши, що він справді мене розуміє. Принаймні він не вважає мене божевільною. Він дивився на мене, і я читала в його очах, що… він мене кохає.

— Я чула тільки один голос, — виправила я його. Едвард засміявся, тоді пригорнув мене й потягнув за собою.

— Я просто пожартував.

Ми йшли, і він, виставивши перед собою руку, бережно відсував гілки від мого обличчя. Попереду виднілося щось ясне й величезне — будинок, усвідомила я.

— Мені абсолютно байдуже, що скажуть інші.

— Тепер це їх також стосується.

Він знизав плечима. Жестом запросив мене в дім, через парадні двері ми вві йшли в будинок. Там було темно, й Едвард увімкнув світло. Кімната зовсім не змінилася — фортепіано, білі диванчики й світлі масивні сходи. Ніякої пилюки, ніяких чохлів.

Едвард неохоче покликав свою сім’ю, називаючи кожного на ім’я:

— Карлайле? Есме? Розаліє? Еммете? Джаспере? Алісо?

Вони почули. Несподівано біля нас з’явився Карлайл, наче він завжди стояв тут.

— З поверненням, Белло, — усміхнувся він. — Що ми можемо зробити для тебе цього чарівного ранку? Гадаю, ти прийшла в таку годину не просто з візитом увічливості?

Я кивнула.

— Я б хотіла поговорити з усіма вами одночасно, якщо це можливо. Про дещо важливе.

Я не могла не зиркнути на Едвардове обличчя. На ньому читався осуд, але Едвард тримав себе в руках. Коли я знову перевела погляд на Карлайла, він також дивився на Едварда.

— Звісно, — сказав Карлайл. — Чому б нам не поговорити в іншій кімнаті?

Він провів нас через яскраво освітлену вітальню й указав рукою на їдальню. Зайшовши всередину, він увімкнув світло. Стіни тут були білі, стеля висока, як і у вітальні. В центрі кімнати, під низько звисаючим канделябром,