Читати книгу - "Оголений нерв"

але ж нема мами. Одна річ, якби вона була десь у від’їзді, але зовсім інше, коли про її долю нічого не відомо — захочеш допомогти і не зможеш. Іванна десь поруч — і водночас така далека і таємнича. Що коїться з донькою? У голову лізли різні думки, і жодної певної. Валерій поводиться дивно. Він або справді відгородився від проблем куленепробивною стіною, або щось знає про доньку і приховує. Тепер, як ніколи раніше, Настя розуміла розпач і відчай Вадима. Коли зникла сестра, то було все: і хвилювання, і сльози, і безсонні ночі, але ж Ніна доросла і здорова жінка, а мама… Вадим так з лиця спав, що боляче на нього дивитися. Зрозумілий його біль — син єдине, що мав він у житті, надія, його майбутнє, яке зникло разом із загубленим сином. Іноді Настя навіть дивувалася, що у Вадима ще залишився стержень, який тримає його і не дає впасти у відчай, і ця опора має назву «надія», поки вона жива — чоловік тримається, живе і працює. А його очі, в яких застигла сльоза… Вони й зараз перед нею. А ще ніжний дотик його губ, який змусив Настю почервоніти, здригнутися і… відчути себе потрібною і бажаною.

Настя підвела голову, щоб не скотилася зрадлива сльоза. Над нею великим турботливим собакою розпласталося небо, обіцяючи спокійну ніч. Лисичанськ мирно підморгував вогниками, витягнувшись на пагорбах. На вулицях ні душі, хоч голяка бігай. Завжди по вечорах, особливо в теплу погоду, Настя потерпала від галасу на вулицях. Гуляла молодь: часто-густо напідпитку, голосно розмовляли, сварилися, горланили пісні, іноді зчиняли бійки, моталися на великій швидкості машини. Настя так і не змогла звикнути до галасливого нічного міста і засинала аж під ранок, коли все вщухало. У будні бувало майже спокійно, а з приходом «п’яної п’ятниці» до вечора неділі ніч на вулицях мало відрізнялася від дня. Зараз Настя ладна була змиритися і терпіти гомін за вікном, аби лише повернулися минулі часи. Краще було тоді, коли галасувала вулиця, ніж зараз бачити її вимушений напружений спокій.

Раптом місто злякано здригнулося від гучного вибуху. Один, другий, третій… Гуркіт із прискоренням наростав, заповнюючи порожнечу вулиць. Здавалося, що разом із землею здригнулося небо і ще від одного вибуху росою осиплються зорі, а розгублене небо назавжди залишиться зіяти чорною дірою, здатною поглинути все земне життя. Разом із ним чорний монстр проковтне і все місто, і розтягнутий на пагорбах Лисичанськ, і саму Настю, з її думками, сумнівами та страхами.

Гуркіт стих о другій ночі. За невидимою командою згасли ліхтарі на стовпах, і місто розчинилося в темряві. Вікна будинків злякано і підсліпувато вдивлялися в тиху вулицю, а за вікнами люди ще довго вслухалися у дзвінку незвичну тишу, яку іноді порушували шумом автівки з підсвіченими шашечками на дашках. Місто поступово занурювалося в чутливий сон, готове розплющити очі й підвестися від найменшого гуркоту.

Не вмикаючи світло, Настя повернулася у квартиру, тихенько лягла у ліжко. Хотілося спати, але сон не йшов. Вона думала, що, можливо, тоді, коли так зловісно гуркотіло, хтось із наших захисників стогнав від ран, з нього юшила гаряча кров, а земля всотувала її, забираючи в себе біль…

Розділ 64

Слідом за племінником повернулася свекруха Насті. Її приїзд був несподіваним, жінка навіть не зателефонувала і нікого не попередила — вона відімкнула двері своїм ключем і увійшла в квартиру.

— Мама?! — здивовано скрикнув Валерій. — Ти?! Що трапилось?

— Спочатку вітаються, а потім ставлять питання, — стомлено сказала жінка.

Коли свекруха помилася з дороги, розпакувала речі, вся родина в очікуванні розповіді зібралася за столом.

— Поїжте з дороги свіженького, — гостинно запросила Настя, накриваючи стіл.

Жінка трохи поїла овочевого супу, подивилася на кожного з них. Вона виглядала так само, як і раніше, хіба що була помітна її втома з дороги, і все-таки вона повернулася іншою. В очах застиг сум, кудись зникло зухвальство, натомість з’явилася тиха покора. Бабця дістала з кишені хустинку, розгорнула її, дістала невитрачені долари, подала Насті.

— Візьми, — сказала вона тихо, — мені вони не потрібні. Тут усе, що лишилося. Частину витратила на пальне для автівки, трохи проїли, решту повертаю.

— Не треба, — відмовилась Настя. У душі ще не розсоталася грудка образи. — То ваші гроші.

— Пробачте мене, нерозумну бабу, — промовила жінка, а Настя про себе відзначила, що це перше вибачення жінки. — Біс попутав. Гадала, що втечу від війни, а вона повсюди. Краще вже доживати вік у рідних стінах, ніж тулитися по чужих кутках.

— Тебе ніхто не виганяв, — сказав Валерій.

— Я нікого і ні в чому не звинувачую, — промовила стиха жінка, — а зараз прошу мене не ображати і забрати гроші.

— Як скажете, — Настя забрала купюри.

— Бабусю, може, нарешті розповіси, що трапилося? — звернувся до бабці онук.

— Останнім часом я зробила висновок, що ми не цінимо те, що маємо сьогодні. Лише з утратою приходить усвідомлення цінності того, що мали. І тоді з’являється непереборне бажання повернути втрачене, щоб воно було завжди з тобою, і берегти надалі, як зіницю ока.

— Я не знав, бабусю, що ти у нас філософ, — насмішкувато сказав хлопець, але батьки з таким осудом поглянули на нього, що він одразу замовк і почав довбати вилкою салат.

— Там теж стріляють? — спитала Настя, щоб порушити мовчанку.

— Ще й як! З боку Росії так почали палити, що не приведи Господи! — зітхнула вона. — У відповідь Нацгвардія відкрила вогонь, а з іншого боку ополченці почали артилерією обстрілювати українські війська, щоб допомогти росіянам. Суцільне пекло, а Червонопартизанськ потрапив між трьох вогнів. І шахти побили, і в будинки влучили снаряди. Чиї — ніхто не скаже, бо стріляли звідусіль. Посиділи ми в погребі, як щури, намерзлися там і повилазили.

Жінка замовкла. Важкі спогади тиснули на неї пресом, вона попила води і продовжила:

— Я бачила бідних солдатів української армії, які відступали з кордону. Ви не можете собі уявити, які вони молоденькі, брудні, голодні — просто жах! Люди впускали солдатиків до себе, обливаючись слізьми, бо в кожного є діти, є сини, давали водички, годували. А скільки їх полягло по посадках! Когось встигли прикопати, а хтось так і залишився лежати, а їх чекають матері, не сплять ночами.

— Зараз хоч позбирали трупи, щоб поховати? — спитала