Читати книгу - "Талiсман"

— Коли ми захочемо, щоб ти говорив, ми скажемо! — закричав Ворвік. — Ти досі смикаєш тхора, Мортоне?

Мортон тремтів, але мовчав.

— ВІДПОВІДАЙ ЙОМУ! — заволав Кейсі.

Це був череватий хлопець, що трохи скидався на зловісного Крутя[176].

— Ні, — прошепотів Мортон.

— ЩО? ГОЛОСНІШЕ! — закричав Сінглер.

— Ні! — простогнав Мортон.

— Якщо витримаєш цілий тиждень, отримаєш труси назад, — відказав Сінґер із таким виглядом, наче робить величезну послугу тому, хто цього не вартий. — Тепер одягни штани, мале гівно.

Мортон із сопінням нахилився і підтягнув штани. Хлопці пішли на сповідь та вечерю.

3

Сповідь відбувалася у великий кімнаті з порожніми стінами навпроти їдальні. Звідти просочувалися запахи тушкованих бобів та хот-догів. Вони зводили з розуму — Джек бачив, як ритмічно роздуваються ніздрі Вовка. Уперше за сьогодні його тьмяний погляд спалахнув цікавістю.

Джек набагато сильніше переймався через «сповідь», ніж демонстрував Вовку. Поки він лежав на горішньому ліжку, заклавши руки під голову, то побачив щось чорне у верхньому куті кімнати. Джеку спершу здалося, що це якийсь дохлий жучок чи шкаралупки від його панцира, — хлопчик вирішив, що зблизька побачить павутину, в яку потрапила комаха. Придивившись, він збагнув, що це таки «жучок», але зовсім не природного походження. Маленький старомодний мікрофон, прикручений до стіни рим-болтом. Від нього до нерівної дірки в гіпсі стіни тягнувся дріт. Ніхто не завдав собі клопоту хоч якось його приховати. Просто частина сервісу, хлопці. Сонячний Ґарднер Почує Кожного.

Після «жучка» та огидної сцени з Мортоном у коридорі, Джек очікував, що сповідь буде злою, можливо, страшною, ворожою подією. Хтось, може, навіть Сонячний Ґарднер, хоча, ймовірніше, Сонні Сінґер чи Гектор Баст, спробують змусити його визнати, що він уживав наркотики, вдирався посеред ночі в будинки, грабував перехожих, плював на всі тротуари, які тільки міг знайти, і грався із собою після важкого дня. Навіть якщо він нічого такого не робив, вони все одно його дійматимуть, поки він не визнає цього. Вони намагатимуться зламати його. Джек вважав, що витримає таке випробування, а от щодо Вовка певен не був.

Але найбільше його тривожило нетерпіння, з яким хлопчики «Дому Сонця» очікували на сповідь.

Коло довірених — хлопчики в білих гольфах — сіли поближче до центру кімнати. Джек роззирнувся навколо і побачив, що всі з безмозким очікуванням витріщаються на прочинені двері. Він думав, що це очікування стосується вечері — пахло дуже-дуже смачно, особливо після всіх цих тижнів випадкових гамбургерів, що перемежовувалися величезними порціями нічого. У кімнату жваво зайшов Сонячний Ґарднер, і Джек побачив, що атмосфера очікування змінилася на насолоду. Очевидно, чекали вони не на вечерю. Мортон, який ще п’ятнадцять хвилин тому стояв зі спущеними до литок штанами у горішньому коридорі, тепер майже сяяв від щастя.

Хлопчики скочили на ноги. Вовк продовжував сидіти з приголомшеним і наляканим виглядом (ніздрі роздималися), аж поки Джек не схопив його за сорочку і підняв.

— Роби як вони, Вовку, — пробурмотів він.

— Сядьте, хлопчики, — промовив усміхнений Ґарднер. — Будь ласка, сядьте.

Усі сіли. На Ґарднері були полинялі сині джинси та розстібнута сліпучо-біла сорочка навипуск. Він дивився на дітей з м’якою посмішкою, а ті переважно дивилися на нього з абсолютним обожненням. Джек запримітив хлопчика — тонкі, маленькі руки, білі, як порцеляна дядька Томмі, скошене підборіддя, хвилясте каштанове волосся, що утворювало вдовиний мис[177] над бровами. Той відвернувся і затулив рот, ховаючи смішинку, і Джеку полегшало. Вочевидь, не всіх захопив потік того, що відбувалося тут… але багатьох таки захопив. А їх таки добряче обробили, судячи з усього. Якийсь хлопчак із великими нерівними зубами дивився на Сонячного Ґарднера з безмежною догідливістю.

— Помолімося. Геку, ти почнеш?

Гек розтулив рот. Молився він швидко, механічно. Ніби ти слухаєш запис «Набери-і-помолись», начитаний дислексиком. Попросивши Бога допомагати їм у дні та тижні прийдешні, пробачати їм їхні гріхи та допомагати стати кращими людьми, Гек Баст протараторив: «Вім’яісусаамінь» — і сів.

— Дякую, Геку, — сказав Ґарднер.

Він узяв стілець без билець, повернув його і вмостився верхи, наче ковбой з вестернів Джона Форда[178]. Сьогодні він був сама чарівність; безплідне, зациклене на собі божевілля, яке Джек бачив уранці, майже минулось.

— Послухаймо дванадцять сповідей. Будь ласка. Не більше. Енді, ти нам допоможеш?

Ворвік з ідіотичним виразом побожності на обличчі зайняв місце Гека.

— Дякую вам, Превелебний Ґарднере, — промовив він і поглянув на хлопців. — Сповідь. Хто почне?

Шарудіння, човгання… а тоді почали підводитися руки. Дві… шість… дев’ять.

— Рой Овдерсфельт, — вирішив Ворвік.

Рой Овдерсфельт, високий хлопчик із великим, як пухлина, прищем на кінчику носа, підвівся і заламав перед себе худющі руки.

— Минулого року я вкрав з маминого гаманця десять баксів, — оголосив він високим, верескливим голосом. Брудна, уражена лишаєм рука підвелася до обличчя, торкнулася прища, страшно дряпнула. — У «Чарівному шансі» я розміняв їх на четвертаки і грався на всіх тих автоматах на кшталт «Пакмена» чи «Лазерного удару», аж доки монетки не закінчилися. Мама відклала ті гроші, щоб оплатити рахунок за газ, і тому у нас на деякий час вимкнули опалення. — Він блимнув на всіх очима. — І тоді мій брат захворів і потрапив у лікарню в Індіанаполісі з пневмонією! Бо я вкрав ті гроші! Це моя сповідь. — Рой Овдерсфельт сів.

Сонячний Ґарднер спитав:

— Рою можна пробачити?

Хлопчики хором відповіли:

— Рою можна пробачити.

— Хлопчики, тут хто-небудь може йому пробачити?

— Ніхто!

— Хто може йому пробачити?

— Бог, владою, наданою його Сину Ісусу.

— Ти молитимешся Ісусу, аби він заступився за тебе? — спитав Ґарднер Овдерсфельта.

— Авжеж, буду! — скрикнув Рой Овдерсфельт нерівним голосом і знову шкрябнув прища. Джек помітив, що Рой Овдерсфельт плаче.

— І коли наступного разу прийде твоя мама, ти розповіси їй, що згрішив перед нею та молодшим братиком, згрішив перед лицем Господа, і ти каєшся в цьому так сильно, як тільки можеш.

— Так і буде!

Сонячний Ґарднер кивнув Енді Ворвіку.

— Сповідь, — сказав той.

Коли на початку сьомої вечора сповіді закінчилися, майже всі, крім Джека та Вовка, попідводили руки, сподіваючись зізнатися у своїх гріхах аудиторії. Хтось зізнався в дрібній крадіжці. Інші розповіли про те, як вони вкрали лікер і пили його, поки їх не знудило. Звісно, багато хто зізнався у вживанні наркотиків.

Викликав