Читати книгу - "Макбет"

— І згорить, як міль.

— Можливо. Чого Макбет має боятися найбільше — так само, як міль, — це самого себе.

Кетнесс поглянула на свого годинника. За десять хвилин дванадцята. Перевела погляд на вхід до готелю. Ніколи не забуде вона оці мідні таблички з номерами, скільки б іще не жила і скільки б чоловіків їй не судилося ще зустріти й кохати, розділяючи з ними свої ночі та дні.

323-й.

Вона ще мала змогу розвернутися та піти геть. Але ж прийшла сюди. Навіщо? Бо сподівалася знову зустріти тут Даффа? Сподівалася, наче щось змінилось? Втім, була одна річ, яка дійсно змінилась. Вона усвідомила, що зможе чудово обійтися і без нього. А може, вона прийшла сюди, бо підозрювала: за дверима її чекає ще один шанс зробити добро? Шанс, яким вона не скористалася, кинувши Ангуса напризволяще на тій фабриці. Вона роздобула його приватний телефон, але на дзвінки ніхто не відповідав.

Кетнесс підняла руку.

А що, як двері вибухнуть, коли вона постукає?

Але вона постукала.

Трохи почекала. Хотіла була постукати ще раз, як двері відчинились. На порозі стояв молодий хлопець.

— Хто ви? — спитала Кетнесс.

— Флінс, син Банко. — То був голос, який вона чула вночі по телефону.

Готельна кімната не змінилась.

Не змінився Малкольм.

Але змінився Дафф. Він постарів. І не лише за ті місяці й роки, що минули відтоді, коли вона востаннє бачила, як він сидів отут на плюшевому покривалі готельного ліжка, чекаючи на неї. Він іще постарів за ці дні — після того, як вийшов з її квартири востаннє.

— Ти все ж таки прийшла, — мовив Дафф.

Кетнесс кивнула.

Малкольм прокашлявся і протер свої окуляри.

— Схоже, ти не надто здивувалася, зустрівши нас тут, Кетнесс.

— Найбільше я здивована тим, що сюди прийшла, — відповіла вона. — Що ви збираєтеся робити?

— А як ти гадаєш, що ми збираємося робити, Кетнесс?

— Сподіваюся, ми приберемо Макбета.

Сейтон натиснув важіль на залізних дверях і відчинив їх. Макбет увійшов всередину і клацнув вмикачем. Неонові рурки двічі блимнули й кинули холодне блакитне світло на полиці з ящиками патронів та різною зброєю. На підлозі квадратної кімнати стояв сейф і два напіврозібраних кулемети Гатлінга. Макбет підійшов до сейфа, крутнув циферблат і відчинив його. Витяг звідти смугасту, мов зебра, валізу.

— Комора боєзапасу — єдине місце з достатньо товстими стінами, тому ми й наважилися зберігати її лише тут, — сказав він. — Але навіть тут ми помістили її у сейф.

— Так це — бомба?

— Еге ж, бомба, — підтвердив Макбет, присівши й розкривши валізу.

— Винахідливо придумано, чи не так? Завдяки розмові про золото ні в кого не виникне підозри щодо великої ваги. Цю бомбу свого часу один тип створив для того, щоб висадити в повітря «Інвернесс».

— Он воно як. А чому цю бомбу досі не знищили?

— То була моя ідея, — відповів Макбет, роздивляючись годинниковий механізм. — Штука просто фантастична, тому ми її повністю знешкодили й залишили собі. Мені додумалося, що нам у спецназі вона зможе колись знадобитися. От і знадобилася, як бачиш… — Макбет торкнувся металевої шпильки завбільшки з сірник. — Треба лише смикнути оце — і годинник починає відлік. Начебто просто, але нам знадобилося аж сорок хвилин, щоб розрядити її. В цьому годинниковому механізмі часу лише на двадцять п’ять хвилин і п’ятдесят п’ять секунд, тож коли я потягну за оцю шпильку, вороття вже не буде.

— Тоді наші переговори з Гекатою мають бути максимально стислими.

— Так, ця зустріч не буде довгою. Я скажу лише, що золото — це доказ моєї чистоти і щирої вдячності за те, що він для мене вже зробив і зробить іще в майбутньому, якщо допоможе мені перемогти на виборах мера.

— А ви гадаєте, що він допоможе?

— Не знаю, та й ніколи не дізнаюся, бо десять хвилин потому він все одно вже буде мертвий. Головне, щоб Геката нічого не запідозрив, бо він добре знає, що в цьому місті нічого не можна отримати надурняк. Я попрошу його подумати, погляну на годинника, скажу, що в мене скоро нарада з групою менеджменту — а це, між іншим, відповідає дійсності, та піду.

— Вибачте… — Вони обернулися до дверей. То був Рікардо. — Телефон.

— Передайте, що я зателефоную пізніше, — відказав Сейтон.

— Кличуть не вас, а старшого комісара.

Макбет почув у голосі Рікардо ледь вловимий холодок. Він уже встиг його відчути, коли нещодавно заходив до спецназу. Помітив, що люди, з якими він колись працював, поштиво бурмотіли вітання, але швидко відводили очі, вдаючи, що їм ніколи, бо мають багато роботи.

— Мене?

— Ваша секретарка з’єднала. Каже, що на зв’язку мер.

— Проведи мене.

Макбет рушив за ветераном спецназу. Щось у вузькому аристократичному обличчі Рікардо, в блискучій чорноті його шкіри та пружній легкості його ходи завжди наштовхувало Макбета на думку, що предками цього полісмена були, напевне, мисливці з племені, яке полювало левів. Цікаво, як називалося те плем’я? Рікардо був людиною вірності й честі. Макбет знав, що він, якщо треба буде, піде за своїми товаришами на смерть. Не чоловік, а золото. Чисте золото.

— Щось не так, Рікардо?

— Слухаю, сер.

— Ти сьогодні такий мовчазний. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

— Ми трохи хвилюємося за Ангуса.

— Так, мені казали, що він був сам не свій. Ця робота, схоже, не для всіх.

— Я непокоюся, бо він не вийшов на роботу, і ніхто не знає де він.

— Та, напевне, скоро з’явиться. Мабуть, йому знадобився певний час, аби все обміркувати. Але я бачу, що ти стривожений — чи не вчинив він чогось трагічного.

— Не думаю, що Ангус вчинив щось трагічне, — сказав Рікардо, зупинившись біля відчинених дверей кабінету. На робочому столі лежала слухавка. — Але щось трагічне могло статися з ним самим…

Макбет зупинився й поглянув на Рікардо.

— Що ти цим хочеш сказати?

Їхні очі зустрілись. І в очах колишнього колеги Макбет не побачив ані сліду того захоплення й любові, які колись відчував від своїх підлеглих зі спецназу. Рікардо швидко опустив погляд.

— Сам не знаю, сер.

Макбет зачинив за собою двері й узяв слухавку.

— Слухаю, Тортеле.

— Я збрехав, що я мер, аби мене з’єднали. Збрехав так само, як і ти. Ти пообіцяв, що не помре ніхто.

«Дивно, як страх придушує в людині зарозумілість і нахабство», — подумав Макбет. Від звичної зверхності в голосі Волтера Кайта не залишилося й сліду.

— Ти, напевне, хибно мене зрозумів. — Я сказав, що не помре ніхто з твоєї