Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Даремно я мружився. Маргет давно забув те дитинча перевертнів, яке не могло не померти там, у Пустці. Однак в його погляді простежувалась зацікавленість.

– Відмінний екземпляр, – знехотя розтиснув губи ватажок послушників.

Я пам’ятав його голос. Саме він запитував: «Хто?» і «Навіщо?». Невже охоронці, що стояли біля дверей, не здатні самостійно поставити питання? Тож Маргет – не просто керівник цього збіговиська фанатиків. Він – мозок. Ні, господар!

Карран щось казав про експерименти нічних з людським матеріалом. Результат – недосконалі тварюки, яких використовують для виконання елементарних завдань. Чому елементарних? У тих потвор розуму залишалося менше, ніж у курки, причому в буквальному сенсі.

Звичайно, перевертень міг і прибріхувати задля кращого ефекту, але загальновідомим фактом є те, що колишні «піддослідні кролики» беззаперечно підкорялися господарям. Щоправда, це була магії Сім’ї, а Маргет – не нічний вампір, принаймні зовні. Звичайна засмагла шкіра, рівні зуби… Якщо йому доводиться харчуватися кров’ю, то видовище, без сумніву, огидне.

– Іди, подивися на своє божество.

Вказівка супроводжувалася жестами, в голосі вчувалась насмішка. Але дикуна в трав’яний спідниці такі дрібниці не мають турбувати.

Перший крок був особливо важким. Одна з причин – холодне руків’я Рятівника, всунуте в мою долоню дівчиськом. Тобто я сподівався, що вона дала мені саме його, інакше…

– Геть звідси, дрібното! – Маргет з досадою махнув рукою на Подаровану. – Чи тобі теж туди?

Вона вагалася. Мить, друга – і її пальці судорожно вчепилися в мою руку.

Послушник коротко посміхнувся.

Насилу стримуючи гордість за свою акторську майстерність, я боком протиснувся у прочинені двері, тягнучи малолітню кровопивцю. Вона, схоже, встигла пошкодувати про своє необачне рішення увійти в ненависне лігво… ні, в дім, де жила багато років!

Якби на її місці був хтось інший, я б зглянувся і повернув назад, але, по-перше, вона сама втягла мене в історію з Білим, і, по-друге, Маргет міг неправильно витлумачити поспішну втечу.

Ні, брешу. Навіть за дуже сильного бажання я навряд чи зміг би розтиснути її пальці, що мертвою хваткою впились у мене.

Сяк-так перевалившись через поріг і сподіваючись, що повільність буде сприйнята як прояв поваги, ми злегка отетеріли. Я то й точно. І одразу зрозумів, чому фортецю називають фортецею, останній притулок Білого – храмом, а слава про послушників та чудеса повільно, але без упину, розноситься континентом.

Зовні будинок був невеликим і досить-таки пошарпаним, а от всередині! Та це ж величезний зал, облицьований блідо-блакитним каменем! Посеред нього на низькому постаменті стояла золота труна з прозорою кришкою. М’яке світло лилося з нізвідки, висвітлюючи того, хто лежав у ній. Жодних сумнівів, у фортеці було багато гідного уваги (наприклад, чудові фрески на стінах або мармурові статуї прекрасних дівчат, та й картини у важких рамах вабили погляд), однак мої очі вперто відмовлялися фокусуватись на чомусь, окрім Білого .

Маргет легким рухом підняв скляну кришку.

– Прошу!

Ми наблизилися, причому тепер уже Дара тягла мене вперед.

– Ось і твоя смерть, проклятий! Ти заслужив! – Дівча вихопило з моєї руки чорний кинджал, досі прихований трав’яною спідницею, і кинулося вперед.

Та її метою був не Білий.

Клянусь, я уявлення не мав, чому їй захотілося вчинити самогубство таким кошмарним чином. Ми цього не планували! Судячи з виразу обличчя Маргета, він теж не очікував нічого подібного.

Лезо, скреготнувши по пряжці ременя, по руків’я увійшло в живіт головного з послушників. Я скривився, уявивши, як зараз обурюватиметься нічний, що повернувся з небуття.

Маргет дивився на Подаровану, не вірячи своїм очам. Гадаю, він не очікував побачити прийомну дочку. Ба більше, не думав, що вона і справді зможе повернути його душу. А потім він поклав руки їй на плечі.

Знаю, кожен більш-менш поважаючий себе чоловік повинен допомагати в небезпечній ситуації, але… голова дівчини підкотилася до моїх ніг, розбризкуючи кров по світлій підлозі.

Відверто кажучи, я більше розгубився, ніж злякався. Важко було усвідомити побачене, ще важче – повірити в нього. Тільки що вона дихала, рухалася, злилась і розмовляла, а зараз… навряд чи Подарована встигла зрозуміти, як все обернулося. Вона вибрала владу, а не помсту. Втім, і напад на тіло Білого не залишився б безкарним. Але ми ж домовлялися! Кілька разів повторювали простий, як мозок троля, план: вона відволікає, я встромляю кинджал, тіло розкладається (за версією дівчини), Білий повертається (як вважав я), і під час метушні ми намагаємося вижити. Тобто втекти.

Ага, допланувались…

Схоже, наступною була моя голова.

Маргет зміряв мене важким поглядом, немов приміряючись, як зручніше за неї вхопитися. Я не тішив себе надіями, що попереджений і відіб’юся. Це не ельф, впевнений у своїй перевазі над дитинчам. Може, якби вийшло змінитись… та навіщо марно сподіватися на випадок?

Він чомусь зволікав. Погладжував довгими пальцями ніж, що стирчав із його живота, і хмурився. Потім різким рухом висмикнув Рятівник. Незрівнянний запах крові нарешті пробився до моєї свідомості. Пролунав стукіт… метал впав на камінь… і світ втратив фарби.