Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Так а шо ми там забули…

— Давай-давай, перелаштовуйся! Потім розкажу! — Андрюха висунувся у вікно і почав жестами зупиняти автівки на правій смузі.

— Так, а де там обідати… — Валера знехотя ввімкнув поворотника. — Я в макдональдс не піду…

— Та повно ж кафешок…

— Тільки дорого… — буркнув Валера, й авто пірнуло на Софійську.

На білборді, що лишився позаду, був напис:

Цифрові інсталяції на Софійській:

БОСХ, ДАЛІ, ПІКАССО

…Але по понеділках виставка не працювала. Охоронець дав їм яскравий проспект із фрагментами відомих картин і закликами приходити будь-якого дня з вівторка по неділю, і вони пішли звідти.

Обідали бургерами — Валера маламурив свій з насолодою, Андрюха пережовував меланхолійно, наче виконував марудну роботу.

— Нефігові бургери, — похвалив Валера.

— Угум, — Андрій втер губи і залишив на тарілці добру третину. — Я, Валерчику, смаку не відчуваю. Взагалі.

— Давно?!

— Ото як повернувся.

— Так, може, грип який чи що… Коли ніс заклало так буває — яблуко від груші не отлічиш!

— Я зараз яблуко від поролону не відрізню. І нежитю немає.

— А врачі шо кажуть?

— Личман каже, психосоматика.

— Оце даєш… Треба брать себе в руки, — Валера відставив порожню тарілку. — Жаль, що ти в «Міраж» не захотів.

— Здурів чи що…

— Шуткую-шуткую… — квапливо запевнив він. — То шо там дальше? Про дєтство. Новий год у поїзді.

— Так от… Як сказав Личман, усе може бути пов’язане. І якщо той випадок на мене вплинув… А я й сам уже розумію. То це міг бути поворотний момент. Через нього все життя пішло по-іншому і врешті привело мене в Буськів Сад. Як відправна точка. Січеш?

— Ну, допустім.

— Так от, ця станція — теж відправна точка. Тільки буквальна — відправна точка на той бік!

— І?

— А тепер дивись. Тоді, у дитинстві, я ще читати не вмів, і тільки букву «А» впізнав. Їх у назві станції було дві, точно пам’ятаю. І в цієї станції теж у назві дві «А»! — Андрій глянув на Валеру, і в його погляді прочитувалося урочисте «Вуаля!»

— І шо? — той насупився. — Хочеш сказать, її спеціально для тебе назвали?

Андрій знизав плечима:

— Я думаю, Валер, це щось типу віддзеркалень.

— Як у «Принцах Амбера»?

— Як у дзеркалі. Кривому. Коротше, з двома «А» на маршруті Херсон-Київ тільки одна станція, — Андрій тицьнув Валері під носа дисплей телефона. — Кагарлик.

— Так Кагарлик оно рядом, — Валерка скептично скривився. — А ти, щитай, часов дванадцять із Києва їхав!

— Валер, я ж не їхав, і не в Кагарлик приїхав. Ніяк ти не зрозумієш! От слухай, — Андрій почав читати з телефона: — «До початку вісімдесятих станція була тупиковою».

— Так а ти з батьками, виходить, у дев’яності їхав.

Валера почав неквапно допивати колу.

— Та при чому тут дев’яності! — Андрій струснув головою. — Моя станція з двома «А» теж була тупиковою!

— Так а Кагарлик же у твоєму дєтстві вже проїзний був! — Валерка звів плечима.

— Та при чому тут… — Андрій втомлено стиснув скроні. — Послухай сюди… Це наче частини мозаїки. Дві «А», залізничний тупик. Віддзеркалення, кажу ж тобі! У Кагарлику, до речі, навіть цукрозавод був.

— А завод яким тут боком? — здивувався Валера. — До заводу Харитон тебе пів ночі віз!

— Та це неважливо, Валер! Байдуже, скільки їхали і куди! Селища Буськів Сад, якщо вже на те пішло, взагалі немає в нашому світі. Розумієш?

— Ні чорта я не розумію.

— Я шукаю свій вхід, Валерчику.

— Бампер пожежки — ось твій вхід! Той урод, кстаті, хоча б на лікування дав? Я б на твоєму місці таке не спустив.

Андрій відмахнувся:

— Там і так кримінальна справа… То що, Валерчику? Їдемо?

— Куди це ти вже зібрався? — Валерка здивовано зсунув брови.

— У Кагарлик, куди!

— І шо там? Будеш ходить і питати, де вхід? — Валерка підняв руку, гукаючи офіціанта. — Краще давай по десерту.

— Кажу ж, смаку не відчуваю, — Андрій спохмурнів. — То що мені робити? Просто сидіти?

Валерка склав із виставкового проспекта кораблик і заходився їздити ним по столу.

— Чого зразу: сидіть… Живи собі! Живи, як жив до аварії. Ну, було то й було. Книжку потім напишеш.

— Я не можу так, Валер. Я повинен знайти вбивцю.

— Здрастє вам! Яка разниця, хто вбивця, якщо всі троє тогось… Кеди за ікону закинули. Знешкоджений твій убивця, можеш не париться.

Андрюха відсутнім поглядом дивився в порожнечу. Паперовий кораблик доїхав до краю столу і розвернувся на інший галс.

— І, кстаті, дєвочка ця… — продовжив Валера. — Щитай, два місяці пройшло. Даже єслі там час якось по-іншому тече, все’дно шансів немає.

— Немає значення. Немає значення, чи є шанс.

— Що ж тоді має значення?..

— Правильні Вчинки.

— Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?

— Мені. Мені треба, Валер.

Зачепившись поглядом за кораблик, Андрій стежив, як він лавірує поміж хлібних крихт, огинаючи червоний буй пляшечки «Табаско». Він уявив собі крики мартинів. І як хвилі вдаряються об борт, здіймаючи в небо розсип сяйливих солоних бризок. І в цій уявній картинці було більше звуків і запахів, ніж у його новій реальності. У цій картинці було життя.

— Я тобі так скажу… — почав Валерка, й далі лавіруючи корабликом.

— Чекай! — раптом пожвавився Андрюха. — Дай-но цю штуку…

Валера здивовано простягнув йому кораблика, й Андрій повернув до світла один борт. На фрагменті картини біля самої «корми» були зображені красиві довгопері птахи, що злетілися на всипаний перлами острівець, ніби намірилися поласувати.

— Пташки клюють перли! — пробурмотів Андрій.

— Шо-шо?

Андрій швидко розгорнув проспект і розгладив долонею. Потім квапливо витягнув із кишені зіжмаканий аркуш для нотаток і теж розгорнув.

— Це та сама картина, про яку Личман казав!

Вони схилилися над рекламою, мало не торкаючись чолами.

— Це шо ж таке треба курить… — прокоментував Валера. — Диви, ніж із ушами! Реально!

Він тицьнув пальцем у проспект і реготнув.

— Заткнися, прошу тебе… — Андрій аж підвівся, намагаючись побачити щось знайоме.

— Може, давай я в інтернеті знайду?

— Я ідіот, Валерчику, — прошепотів раптом Андрій і сів. — Я ідіот.

На зображеному в проспекті ще одному фрагменті картини простий кухонний ніж припнув до небесно-блакитного щита відтяту людську руку. На складених у жесті благословення пальцях балансувала «неправильна» гральна кістка — чотири, п’ять і дві цятки на сусідніх гранях.

— «Мистецтвом треба цікавитися», — відчужено мовив Андрій. — Господи, як же ж я по книжці не здогадався!

Він раптом різко скочив, витягнув із куртки книженцію в паперовій палітурці й роздратовано грюкнув нею об стіл:

— Убивця не один із трьох. Я від самого початку не там шукав, Валер! Від самого початку!

— Шось я не врубаюсь…

— Він не був на площі.

— Так, а як же тоді…

— Під площею, — Андрій зітхнув і рвучко вперся чолом об стільницю. — Він був під нею.

Валера гортав збірку, уважно вивчаючи помітки на полях. Книжка називалася «Тисяча анекдотів на всі випадки життя».

— Усе правильно, — сказав він. — І знаєш, який розділ тут найбільше пописаний? «Медичний гумор». Заціни, карочє…

І він зачитав уголос перший-ліпший