Читати книгу - "Зелений дім"

Алея Санчеса Серро тягнеться немов тунель, і в напівтіні раз у раз вимальовується обрис якогось деревця. Вдалині, над дахами і пісками, займається тремтлива ранкова зоря.

— Він помер сьогодні вдосвіта, — повідомляє доктор Севальйос. — Чи ти думаєш, що отець Гарсія і я можемо в нашому віці цілу ніч бавитись у Чунги?

— Тут вік не має значення, хазяїне, — сміється таксист. — Мій товариш віз одну з дівчат, яку послали за отцем Гарсією, її Дикункою звати. Це він мені сказав, що арфіст умирає. От біда.

Доктор Севальйос неуважно дивиться на білі мури, на під’їзди з дверними молотками, на новий будинок Соларі, на новопосаджені ріжкові дерева, тоненькі й охайні. В цьому місті новини розносяться блискавично, — таксист притишує голос, — ви, хазяїне, повинні знати, — дивиться на отця Гарсію в дзеркальце, — це правда, що отець спалив Зелений Дім арфіста? Ви знали цей бордель, хазяїне? Він справді був такий великий, як кажуть, і такий гарний?

— Звідки у п’юранців така впертість? — дивується доктор Севальйос. — Як їм не набридло протягом тридцяти років пережовувати ту саму історію? Отруїли життя бідному священикові.

— Хазяїне, тільки прошу не говорити погано про п’юранців, — каже водій. — П’юра — моє рідне місто.

— Моє також, чоловіче, — промовляє доктор Севальйос. — Зрештою я просто думаю вголос.

— Але в цій історії є щось правдиве, — наполягає водій. — Бо коли б не було, то чому б люди стільки балакали і звідки б узялося оте «палій, палій»?

— Не знаю, — стенає доктор плечима. — А ти запитай про це в самого отця.

— З його вдачею? Про це не може бути й мови, — сміється таксист. — Але скажіть мені принаймні, існував той дім чи люди просто базікають.

Зараз вони проїжджають новою частиною алеї: стара дорога скоро зустрінеться з цим новим шосе, отож вантажним машинам, які прибувають з півдня і їдуть далі до Сульяни, Талари й Тумбеса, вже не треба буде проїжджати через саму середину міста. Тут тротуари широкі й низькі, стовпи вуличних ліхтарів свіжопофарбовані, і вже здіймається в небо бетонний кістяк хмарочоса, який буде, мабуть, вищим від Готелю Крістіни.

— Найсучасніший квартал підійде впритул до найстарішого й найбіднішого, — каже доктор Севальйос. — Не припускаю, щоб Мангачерія ще довго протрималась.

— З нею станеться те саме, що з Гальїнасерою, хазяїне, — киває головою таксист. — Знесуть бульдозерами й побудують будинки для білих.

— А куди до біса підуть мангачі зі своїми козами і віслюками? — запитує доктор Севальйос. — А де в П'юрі можна буде випити доброї чічі?

— Мангачі довго сумуватимуть, хазяїне, — промовляє таксист. — Арфіст для них був богом, був навіть популярніший, ніж Санчес Серро. Тепер вони ставитимуть донові Ансельмо свічки, як і святенниці Домітілі.

Таксі звертає з алеї і, підстрибуючи, з деренчанням їде небрукованою дорогою поміж очеретяними халупами. Воно здіймає хмари куряви, дратує бродячих собак, які біжать і гавкають, мало не втрапляючи під колеса. А мангачі правильно кажуть, хазяїне, тут світає раніше, ніж у П’юрі. В блакитному вранішньому світлі крізь хмари куряви видно тих, хто спить на матах біля дверей, жінок з глечиками на голові, віслюків з сонними, млявими поглядами. Приваблені гудінням мотора, діти вибігають з халуп і, голі або в лахмітті, біжать за таксі, махають руками. Що відбувається? — отець Гарсія позіхає. Нічого, отче, ми вже на заповідних землях.

— Вийдемо тут, — пропонує доктор Севальйос. — Пройдемося трохи.

Вони виходять з таксі і, узявшись попід руки, повільно, підтримуючи один одного, спускаються стежкою в оточенні дітлахів, які вигукують: палій, палій, — кричать і сміються: палій, палій, — а доктор Севальйос, вдаючи, що хапає й кидає камінь: паскудники, вишкребки погані, добре, що ми вже прийшли.

Халупа Анхеліки Мерседес більша, ніж решта, а три прапорці, що розвіваються на фасаді з невипаленої цегли, додають їй трохи кокетливого вигляду. Доктор Севальйос і отець Гарсія, чхаючи, входять і сідають за стіл з необтесаних дощок. Свіжовимита підлога пахне вогкою землею, коріандром і петрушкою. Біля інших столів і бару немає нікого. Діти, скупчившись біля дверей, увесь час верещать, просовують брудні кудлаті голови, — доньє АнхелікоІ — худі руки, — доньє Анхеліко! Сміються, шкірять зуби. Доктор Севальйос замислено потирає долоні, а отець Гарсія позіхає й дивиться краєчком ока на двері. Нарешті виходить Анхеліка Мерседес: свіжа та пишна, вона прямує до них, підмітаючи табуретки подолом спідниці. Доктор Севальйос встає, — ой, докторе! — обіймає її, — як я рада, що за диво побачити вас тут, о цій порі, адже стільки місяців ви не заходили. А ти з кожним днем гарнішаєш, Анхеліко, як це ти примудряєшся не старіти, у чому тут секрет? Врешті вони перестають обійматись, — Анхеліко, бачиш, кого я до тебе привів, не впізнаєш його? Немовби перелякавшись, отець Гарсія зсовує ноги і ховає руки. Добрий день, — похмуро хрипить він крізь шарф. Пресвята діво, та це ж отець Гарсія! Притиснувши до серця руки, Анхеліка Мерседес кланяється, очі її блищать від радості, — любий отче, я щаслива бачити вас тут, як це добре, докторе, що ви привели його сюди, — і отець Гарсія простягає свою кістляву недовірливу руку, а тоді відсмикує, перш ніж Анхеліка Мерседес встигає її поцілувати.

— Можеш нам, кумо, приготувати чогось гарячого? — просить доктор Севальйос. — Ми ледве тримаємось на ногах, не спали цілу ніч.

— Звичайно, звичайно, я миттю. — Анхеліка Мерседес витирає стіл подолом спідниці. — Бульйончика й пікео? Кларіто також? Або ні, для цього надто рано, подам вам який-небудь сік і каву з молоком. Але чому ви ще досі не лягали спати, докторе? Так ви мені ще отця Гарсію зіб'єте з праведного шляху.

З-під шарфу чується саркастичне гмикання, криси капелюха підіймаються, запалі очі отця Гарсії дивляться на Анхеліку Мерседес, яка перестає всміхатися. Вона зацікавлено повертається до доктора Севальйоса; стиснувши собі підборіддя двома пальцями, він сидить з пригніченим виглядом. Де ви були, докторе? Її голос несміливий, рука бгає край спідниці. У Чунги, кумо. Анхеліка вигукує: як це в Чунги? — блідне, — як це в Чунги? — і долонею затуляє собі рота.

— Так, кумо, помер Ансельмо, — зітхає доктор Севальйос. — Я знаю, це сумна звістка для тебе. Для нас усіх. Але що вдієш, таке життя.

— Дон Ансельмо? — белькоче Анхеліка Мерседес, похиливши голову на бік. — Він помер, отче?

Ніздрі в неї починають тремтіти, на щоках з’являються ямочки, діти, які стоять у дверях, розбігаються, а вона хитає головою, заламує руки, — справді вмер, докторе? — і плаче.

— Усі помремо, — бурмоче отець Гарсія, стукаючи кулаком по столу. Шарф у нього розмотався, неголене обличчя кривиться, рот тремтить. — Тебе, мене, доктора