Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

- Запиши її, - відповів Нестор з теплом у голосі. - Вона, очевидно, на дещо зосередилася, наважилась навіть своєю долею, отже, нехай і доведе до кінця те, що володіє її нутром і характером. Хто знає, чи не буде воно так і ліпше. Для тебе вона через те не зміниться. Вона - ні!

- Хто знає, Несторе, - докинув я, а відтак додав: - Ти не змінишся, Несторе, ти один!

Він спер голову на ліву руку, опускаючи її незамітно взад, і заслонив очі.

- Кажеш, Богдане, я не змінюся. - Говорив так, усміхаючись, мов крізь сон, мов побачив нараз духовим зором картину в далекій будучині, а в ній і себе. - Кажеш, я не змінюся ніколи? Пожди! Коли б лише мати те за собою, що мене ще до ординарної буденщини в'яже, рабом до часу держить, а тоді побачите, тоді, може, мене дехто й не пізнає. Але, тепер, - додав і усміхнувся болісно й махнув рукою. - А оце, - сказав, не зміняючи дальше стурбованої пози, - оця подорож моя на полуднє, це також молох, що пожере мені шмат часу й становить свого роду бар'єр, котрий треба перескочити, чи як ти казав, Богдане, перше «кладку», котру Маня не хоче перейти? Я свою перейду. - І замовк.

Я піднявсь з свого місця.

- Ти зайнятий, Несторе, і я піду. Отже, завтра вечором.

- Завтра вечором, - повторив він втомлено. - А тепер іди до мами й Мані. Обі вони раді, що я їду. Але обі вони й сумні. Мені самому якось двояко на душі. - І при цих словах один кутик його вуст здригнувся нервово. - Це моя перша подорож у чужину!

- Лягай вчасно до супочинку. - упімнув я, відходячи. Він усміхнувся, махнувши, як недавно, рукою.

- Завтра в вагоні, - відповів. - Нинішня ніч належиться ще обов'язкам.

* * *

Другої днини я пішов о визначеній годині до Обринських. Нестора застав я одягненого чи не святочно, і він видався мені більше «панський», як звичайно. Сидів у кімнаті своєї матері, в її високім поручевім кріслі, мовчаливий і блідий. Був зворушений. Бачачи, що не міг говорити, я не чіпав його багато до бесіди, а оставляв більше самого. Відтак він проходжувався по кімнатах, з одної до другої, з руками, на спині заложеними, вертався до своєї, в котрій на його столі було майже чисто, займався тут деякими дрібницями і йшов знов до матері. Говорив стисненим голосом. Очевидно, прощався в душі заодно з старенькою матір'ю й сестрою. Виїжджав надовго. Маня, рівно братові зворушена, шукала неустанно заняття, щоб держатися в рівновазі. Але заразом була вдоволена! Укладала ше деякі речі в його чемодан, впевняла мене, що вправді будуть з матір'ю неприсутність його дуже відчувати, але нехай хоч там скріпляється. При тих її щирих і теплих словах у мені заворушилося болюче почуття жалю до неї. Всюди й завше той брат! Одначе поглянувши на нього, я засоромився! Я ж сам був так несказанно прив'язаний до оцього молодого чоловіка, як майже рідко до кого. Ніжний і тихий, неначе мімозної вдачі, він був чимось визначним і заповняв тою тихою істотою своєю цілу хату. А надто тепер відчувалося подвійно, що з його від'їздом віддаляється сила.

Відтак наступила хвиля прощання.

Білоголова мати, вірна сестра і я. Група невелика. Коли був уже в дверях, сказав до сестри кілька слів, котрих я не зачув добре, а здається, були просьбою не тужити за ним надто, і ми вдвох від'їхали.

Дворець був ясно освітлений.

Всідаючи в потяг, просив мене повернутися по його від'їзді ше на хвильку-дві до сестри й матері - «бодай по кімнаті перейтися». Відтак, стиснувши мені руку, не вихилявся з вікна більше до мене. В кілька хвиль по тім погнав потяг з жаріючими очима, зникши вмить з очей, мов у безвісті відніс його.

* * *

(Далеко пізніше).

Нескоро наспіли від Нестора вісті, а коли наспіли, були вдоволяючі. Говорили про скріплення й поліпшення стану, ліпший вигляд і т. ін. Дальше слідували ще й описи природи околиці, де перебував, окружения й товариства, в котрих обертався; а хоч і які короткі були ті його описи, знавцеві вони зраджували наскрізь поетичну вдачу. Я спімнув про те одного разу сестрі його. Вона признала слушність.

- Так, - сказала вона, - мій брат лірик, не написавши, як сам не раз говорив, ні одного вірша в своїм житті. Однак хто його добре знає, той і зрозуміє, що тягар буденщини, тяжкі фахові студії і всякого роду обов'язки, що набрав на свої молоді плечі, не давали йому досі ще настільки часу, щоб міг свобідно віддати й тому елементові данину, що добувався з його душі й просив і для себе одробину посвячення. Зрештою, він лиш ще до берега допливає, - додала, усміхаючися. - А як допливе, зачнеться аж тоді його властива діяльність.

* * *

(Знов далеко пізніше).

Тяжка зима оця ніяк не хоче уступати, хоч повинні б сніги дедалі забуватися.

Правда, гіацинти, орхідеї й інші цвіти цвітуть уже й на виставах пишаються, приманюють, мов напрошуються в кімнати. Сам я від часу до часу заношу їх до Мані, любуюсь її радістю на вид так пахучих весняних привітів. Лиш від Нестора, що потонув десь сам на полудні, доходять чимраз рідші вісті. Крім того, й невеселі вони. Хоч і як, здавалося, зразу поліпшився його стан, тепер однак він чим дальше погіршується. Одначе він терпеливий і жде. З листів його ні одне слово жалю про своє терпіння й поганий стан не говорило, хіба що тут і там споминає, що «багато роздумує він над своєю минувшиною, теперішністю й будучиною».

Чи передчував небезпеку яку?

Ніхто не знав. Листи його короткі, були без докорів на людей, окруження і все, що було й могло викликати щось подібне. Був сильний і в терпінні фізичнім, а дописами своїми піддержував у родини надію й добрий настрій. Так довгий час, поки одного дня не змінилося все. На просьбу Мані, я звернувся до лікаря закладу, де перебував він, о докладні інформації про його правдивий стан. Відповідь