Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

Вигляд у нього був більш ніж розгублений. Ролан Блюте відчував себе не в своїй тарілці з першого дня, як тільки опинився в Сюрте. В той час на чолі бригад стояли досвідчені ветерани, старіші навіть за Мегре, і йому важко було давати їм якісь вказівки.

Тому новоспечений директор, офіційний плід якихось таємних махінацій у вищих колах, ретельно силкувався наслідувати традиційний «тон» Сюрте, що його важко було б визначити одним словом — грубуватий і панібратський, без зайвих церемоній, як це буває у людей, що цілковито довіряють один одному.

Ще зовсім недавно різними відділами Сюрте керували люди без дипломів, зате з великим досвідом практичної роботи. Їх уже ніщо не могло ні здивувати, ні розгнівати.

Вони пам'ятали найзапекліших злочинців, котрі плакали перед ними, як малі діти. Знали й інших, котрих ловили, ризикуючи власним життям, щоб потім судочинці випустили їх на волю, де вони починали все спочатку.

— Я сьогодні вже втретє посилаю по вас, Мегре…

— Мене щойно про це повідомили.

— Але вас не було на місці!

Директор не знав, куди подіти очі, і тремтячою рукою почав запалювати сигарету.

— Я гадав, що ваші люди розслідують передусім грабунок ювелірної крамниці на авеню Віктора Гюго…

— Так воно і є…

— Зараз уже пів на дванадцяту…

Він рвучко дістав із кишеньки жилета плаский годинник на золотому ланцюжку.

— Дозвольте запитати, де ви досі були?

Це було ще гірше, ніж учора, бо відбувалося не в префектурі, де Мегре був, можна сказати, гостем, а в самому Сюрте. Колись він заходив до цього кабінету без піджака, щоб по-дружньому побалакати про се і про те зі своїми колегами та начальниками.

Блюте нічим не був схожий на своїх попередників.

— Я ходив до зубного лікаря.

— Звичайно, до того, який живе у вашому районі?

— Дозвольте мені не відповідати на це запитання, пане директор… Я не звик, щоб допитували мене. Раніше допитував завжди я… Принаймні, до вчорашнього дня. І я досі не знав, що головний комісар має повідомляти вам адреси своїх лікарів, перукарів та кравців…

— Я розумію вас…

— Справді? — глузливо кинув Мегре.

— Так, я уявляю себе на вашому місці… І, повірте, мені б зараз не хотілося бути на моєму… Але в мене немає вибору, бо це наказ згори. І я змушений запитати у вас про все, що ви робили протягом останньої доби.

— Я краще подам у відставку.

— Спробуйте зрозуміти моє становище… Адже ви знаєте, який галас зчинила преса з приводу цих нахабних нальотів, які повторюються ось уже два місяці підряд…

— Більш як половина з них сталися на Лазурному березі та в Довіллі, тобто за межами нашої юрисдикції..

— Але їх учинила та сама банда!.. В усякому разі, у той самий спосіб. Останній наліт відбувся минулого ранку… Чи побували ви на місці, як робили завжди?

— Ні.

— А читали рапорти інспекторів?

— Теж ні.

— Може, ви самі натрапили на слід?

— Відколи почалися ці нальоти, я тримаюся одного сліду.

— Без результату?

— В мене справді поки що немає жодних доказів…

Я чекаю якоїсь їхньої необережності, помилки, тієї зовні неважливої дрібнички, яка дозволить мені діяти…

__ Цього ранку ви були не у вашого районного зубного лікаря, а в того, що живе на вулиці Акацій, і зуби у вас цілком здорові… Чи, може, ви підозрюєте цього стоматолога в тому, що він один із нальотників?

— Ні…

— А потім ви відвідували когось у будинку навпроти.

— Там мешкає один із моїх інформаторів…

— Ви розмовляли з ним про наліт на ювелірну крамницю?

— Ні.

— Послухайте мене, Мегре… Коли я прийшов сюди, я був сповнений найвищої поваги до вас як до людини і як до поліцая… Відтоді нічого не змінилося… Але сьогодні, як я вам уже казав, я змушений грати роль, котра мені зовсім не подобається… Вчора вас викликав до себе головний префект… Він розмовляв з вами про справу, яка мене не стосується і про яку я знаю лише в загальних рисах… Перед тим, як попрощатися з» вами, він вас просив забути про цю справу і нікому про неї не розповідати, навіть вашим колегам та інспекторам… це правда?

— Правда…

Директор зиркнув на аркуш паперу, що лежав перед ним на столі.

— Вчора після цієї розмови ви до третьої години дня сиділи в своєму кабінеті. Потім ви подалися до кав'ярні на вулиці Сени під назвою «Затишок». Далі ви поїхали на вулицю Еколь, де кілька хвилин розмовляли з хазяйкою готелю. Ці два візити пов'язані зі справою, якою вам було заборонено займатись, чи не так?

— Так.

— Після цього в супроводі інспектора Жанв'є ви поїхали на вулицю Акацій і провели понад годину в домі підозрілого типа на ім'я Манюєль Пальмарі, вашого колишнього повідомлювача.

— Якщо не помиляюся, за мною стежили агента таємної поліції… Як за політичним злочинцем… Так, пане директор?

Проти звичаю він не сказав йому «патрон». Йому було противно й гірко. До того ж сонце било йому просто в обличчя, й очі заливав піт.

Ролан Блюте удав, що не чув запитання.

— Повернувшись до Сюрте, ви викликали до себе старого інспектора Барнакля і дали йому доручення потай сфотографувати одну молоду особу, наближатися до якої…

— … мені заборонив сам пан префект.