Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Нарешті Леоні важко влізла в автомобіль, і його чадний дух на мить забив аромат бузку.

А через день у Леоні Костадо стався апоплексичний удар. І вона померла на місяць раніше своєї подруги Люсьєни, в котрої, як їй здавалося, був «нікудишній вигляд». У час агонії біля неї був лише Робер, і вона до останнього подиху говорила тільки про Гастона та П'єра.

«Поміркуємо» — завжди казав собі П'єр Костадо під кінець свого самітного обіду. За обідом він багато пив, проте голова від цього мовби ставала ясніша — він почував невиразне бажання пуститися на всі дороги, жодної не тримаючись довго. Тоді йому ще не спадало на думку піти добровольцем до Африканського стрілецького полку. А проте, сам того не помічаючи, він уже був на шляху, що вів його до цього безглуздого вчинку.

Вже два місяці він жив у Парижі і свої відвідини ресторану на вулиці Рояль, де оркестр грав новомодні віденські арії, вважав навіть не приниженням власної гідності, а падінням. Сумління підказувало йому, що він має робити: обравши якесь ремесло, взятися за його опанування. П'єр не міг переконати себе, що це утопічний і нездійсненний намір, він бачив приклад: адже один із його знайомих, юний американець, зрікся багатої родини й нині працює на заводі.

— І я не маю права, — міркував П'єр, — вдаватися до таких, наприклад, аргументів: «Найперший обов'язок — застосувати якнайкраще своє природне обдарування» або: «Я принесу робітничому класові більше користі, залишившись самим собою». Я не можу опиратися на такі аргументи, навіть якби вони були слушні, бо, по щирості, не ці доводи переконують мене: насправді я поступаюся своєму характеру, схильності до комфорту (настільки, наскільки він сприяє роботі думки), поступаюся власному прагненню незалежності. Я знаю: мені несила коритися наказам, терпіти образи господаря чи старшого майстра; адже з моїми достатками я можу послати їх під три вітри. За два роки мене візьмуть до армії, і тоді доведеться вислуховувати образи такого собі сержантика. А поки що я любісінько дістаю щомісяця чек, навіть уявлення не маючи, звідки беруться ті гроші: квартплата пожильців, відсотки з ренти чи акції якогось промислового виробництва… Я отримую гроші, я живу.

Все це так, а проте хіба я не талановитий? Признатися в цьому самому собі зовсім не смішно. Коли я прочитав отому молодому американцеві «Аттіса і Кібелу», він заходився вихваляти поему перед своїми товаришами, і про неї вже заговорили. Я раз у раз говорив собі, що в мене один-єдиний обов'язок: дати вихід словам, що рвуться з грудей, як із-під землі вулканова лава. Це не заважатиме мені стояти на боці вбогих… Ото безглузда думка! Ніякого «боку вбогих» не існує, а є два способи їх експлуатації — справа і зліва. Стати самому експлуатованим, щоб не опинитися серед експлуататорів? Ні, це над усякі сили! Для людини релігійної є ще вихід: одягти або сутану, або білу чи брунатну рясу[28]. Та чи знайдеться в світі бодай один орден ченців-жебраків, справжніх жебраків? А що важить моє власне убозтво, коли я вступив у могутнє маєтне товариство. До того ж треба ще бути цнотливим… А який я насправді? Часом я вважав себе злочинцем, а іноді, навпаки, втішався з того, що в мене такі незначні поклики крові. Я не міг перешкодити собі прислухатися до всього, що зі мною відбувалось на цьому грунті: окремі дні були затавровані, затьмарені, заплямовані ганебним актом, дарма що той акт і здійснювався без свідків, і не призводив до якихось суттєвих наслідків. Одна невелика вада руйнувала всі тривалі зусилля, скеровані на досягнення душевної шляхетності. Яких великих зусиль у боротьбі з самим собою потрібно на те, щоб звести греблю, за якою несамовито шаленітимуть води, раз у раз піднімаючись — і раптом сягаючи рівня, що його вже не витримати ні людським, ні небесним силам. Водночас П'єр переконував себе, що надавати значення таким дрібницям — безглуздо, а проте не сумнівався: вони справді мають велике значення, принаймні для нього. Найменші провини відбивалися в його душевній глибині. Він визнавав, що для інших людей уся та мізерія не має аніякісінької ваги, і радів за цю їхню байдужість. А проте себе самого судив за власними суворими законами.

Коли П'єр переходив площу Мадлен, геть загачену фіакрами й таксі, пустився дощ. Парасолі він не мав, але йому страшно було й подумати вернутися назад до себе в номер. Як принизливо, що він не може ввести в своє життя нових людей і забути тих, кого зрікся. Тепер він ласкавіше, ніж раніш, відгукувався на благальні листи матері й Робера. З одним лише Дені, здавалося, все було скінчено, хіба від Рози П'єр діставав про нього новини.

Якби П'єр того вечора повертався до себе на вулицю Турнон, йому довелося б іти повз Люксембурзький сад, і він, певно, притулився б лицем до чавунних прутів загорожі й стояв би так, дихаючи повітрям, сповненим земної вільгості. Аттіс та Кібела вже не пробігали болотистими лугами його дитинства: вони страждали, ув'язнені в старих садах Латинського кварталу, що їх уздовж і впоперек сходили численні покоління його юних відвідувачів.

Дощ пішов рясніший, і П'єр вступив у перший, що трапився йому по дорозі, мюзик-хол «Олімпію». Він подумав: «Дощ загнав мене під дах», — і тут же сказав собі: «Добрий привід поштовхатися в цьому тлумі, подивитися на ці фізіономії, на довколишній набрід, послухати, як, сидячи на табуретах, перегукуються між собою жінки… Але цього вечора вже — ані крапельки міцних напоїв!»

Він заплатив два франки за вхід до партеру. «Тут тобі не місце», — майнула думка. П'єр побачив у дзеркалах власне відображення — дужий парубійко із рожевими щоками та червоними вухами в оточенні безкровних лиць. У хмарах тютюнового диму юрба підтягувала пісеньку, що її грав оркестр. Вийшов товстий, затиснений у фрак, з квіткою в петельці співак. Справжній кабан. Перука подовжувала його біле, як сир, обличчя, на якому