read-books.club » Сучасна проза » Риб’яча кров 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’яча кров"

95
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Риб’яча кров" автора Іржі Гаїчек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 109 110 111 ... 135
Перейти на сторінку:
Пан Бертак схилився над грядкою. Я перевела погляд далі, хата пана Тушла на самому кінці села теж мала такий вигляд, ніби нічого не відбувалося. У пані Згоркової було спущено фіранки, мабуть, вона спала. На нашому дворі — тиша. Хати ніби нічого й не підозрювали. Мені було їх шкода, я знала, як пахне там усередині, знала їхні роки побудови з фасадів, із висоти помосту мені здавалося, що вони збилися до гурту, як дикі качки.

Утомлена рука з біноклем просто впала. «Я жахлива», — промовилося вголос. «Жахлива, нестерпна», — закричала до прірви. Я щось пообіцяла, а потім цього не зробила. Зіпсувала Петрові суботній вечір.

Знову приклала бінокль до очей. Перебігала очима від хати до хати. Знову навела на садок за побіленою будівлею зі старою черепичною стріхою. Пан Бертак, нахилившись до мене спиною, щось безперестанку копав. Подумалося: «Що ж він може ще копати посеред саду, між своїми любими грушами? Усі сусіди вже облишили садки, бо ж цього року нам продовжили проживання тільки до кінця травня».

Злізла з помосту й поверталася назад у село. Біля першої ж хати пішла вздовж паркана й зупинилася біля низької огорожі, до неба здіймалися крони могутніх груш. Переді мною — біла голова, схилений хребет старого чоловіка. Перелізла через старий паркан і пішла вперед, дополовини схована за товстим стовбуром. Він продовжував вимахувати сапкою. Лише тепер зрозуміла, що він стоїть по пояс у ямі. Я повільно перейшла за інший стовбур. Тепер усе бачила. Якийсь час він копав, а потім викидав глину на траву. Часто відпочивав, спершись на лопату. Усе ще був обернений спиною до мене. Тож і я повільно відступила до паркану. Потім — прожогом через площу, ворота на наш двір були все ще відчиненими. Навіть не зняла взуття й забігла задихана на кухню. У Петра на підлозі лежали якісь дроти й сумка з інструментом. Стояв навколішки, навіть не підвів голови.

— Петре, чуєш?

— Я працюю, не бачиш?

Це прозвучало вельми сердито.

— Ага, пан образилися.

Він ударив поглядом по мені, аж я сховалася за дверима. На очі мені навернулися сльози злості чи жалю. Або того й іншого. Стояла за дверима в бруднючих черевиках. Скільки разів уже говорила собі, що без Петра в хаті було б безнадійно. А останнім часом, навпаки, здавалося, що безнадійно було з ним. Ненадовго заплющила очі. Уявила собі, як легко було б спакувати свої речі у дві сумки й піти. Але потім розважила про пана Тушла. Про стару пані Згоркову, про всіх інших сусідів. І нарешті про пана Бертака, по пояс у ямі. Знову зазирнула до кухні.

— До біса, Петре! Піди зазирни до Бертаків.

— Що мені там робити? — засичав він до мене зі спини.

— Ти маєш піти зі мною, Бертак там щось копає.

Він обернувся й побачив мій перестрашений погляд.

— Я зовсім тебе не розумію. Що копає?

— Копає щось у садку, якусь яму.

— Яму?

— Петре, він, здається, копає могилу…

Він взував біля дверей черевики, повільно вдягав куртку, я нетерпляче тупцялася у дворі. Ішла за два кроки попереду нього, він виглядав зловісно й дивився під ноги. Ми підійшли до хати спереду, хвіртку пан Бертак ніколи не замикав. Обійшли дім, і коли Петр побачив пана Бертака, зупинився біля першого ж дерева. Бертак був у ямі майже по плечі, визирав тільки верх червоної картатої сорочки і його біла голова. Петр сперся рукою на кущ і зиркнув на мене. Ніхто з нас не хотів підходити. Біля ями — купа викинутої глини. Залізо сапи тупо вдарялося об камінь.

— Але ж він навіть не вилізе звідти, — прошепотіла я.

Петр вийшов з-за розлогого куща, голосно відкашлявся.

— Доброго дня, — забурмотів він, — що це ви, дядьку, тут робите?

— А, Петрику, — за голосом і обличчям було зрозуміло, що ми його здивували.

Він поклав сапу біля лопати, Петр подав руку, і ми допомогли йому вилізти. Він витер руки об штани й розчулено дивився на яму, а потім — на нас.

— Я хочу тут це закопати, — сказав він.

Лише тепер ми побачили речі біля ями. Дерев’яна помальована скриня з кованими кутками, відкріплена металева табличка з номером дому, пласка пляшка із закруткою, якесь залізяччя. Усе лежало на чорному матеріалі, яким прикривають силосні ями. Ми стояли над цим усі троє.

— Можливо, колись хтось це викопає. За п’ятдесят років. Або за сто, не знаю. Коли електростанція вже давно не працюватиме…

Я помітила, що його сорочка на руках і плечах геть спітніла.

— Ви застудитесь, пане Бертаку.

— …і зрозуміє, що тут хтось жив. Що тут стояла хата номер вісім. Це залізо з плуга, яким орав іще тато моєї

1 ... 109 110 111 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’яча кров"