read-books.club » Детективи » Одіссея найкращого сищика республіки 📚 - Українською

Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Одіссея найкращого сищика республіки" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 109 110 111 ... 236
Перейти на сторінку:
на рожні. Волоцюги, вдягнені погано, нетверезі, регочуть, лаються. Я обережно повернувся до князівни. Вона сиділа на валізі й ножем гострила гіллячку.

— Добре ви ножем працюєте, князівно!

— У батька гайдук один був, із арнавітів. У Болгарії його стратити мусили, він до нас утік. Страшний зарізяка. Він і навчив. Можу ножем, можу шаблею. Хоча хто зараз на шаблях б’ється? — знизала плечима. Потім поплескала по валізі. — Половина ваша, Іване Карповичу, бо разом справу робили.

— Та викинь ти їх! Не до грошей зараз!

— Е ні, Іване Карповичу, я грошей ніколи не викидала! — Підвелася, валізу за спину закинула.

— Добре, ходімо, пошукаємо, де б сховатися.

— Та від кого там ховатися? — махнула рукою Поліна.

— Буде від кого, не хвилюйся.

Ходили ми лісом, аж поки не знайшли місцинку одну. Там дебеле дерево, вивернуте з корінням, лежало. Від нього яма лишилась, а навколо ями виріс чагарник. Ми яму закидали гілками, згори сухого листя насипали. Потім сходили слідів наплутали і сховалися. Біля схованки знайшов рештки коня. Мабуть, вовки взимку загризли й не доїли. Зараз ті залишки смерділи страшенно.

— Іване Карповичу, навіщо ви їх сюди тягнете?

— Запах забити.

— Ну, це ви прямо як індіанець! Пригодницькі романи читали? — усміхнулася Поліна.

— Жити хочу, — пояснив я.

Тільки присіли, як десь удалині гавкіт почувся.

— О — гавкають! Правду казали, Іване Карповичу. Ну, як завжди. — Поліна почала зброю перевіряти. — Як знайдуть, влаштуємо їм свято. Не здаватися ж.

— Ага, харламським до рук краще не потрапляти. — Я теж зброю перевірив.

— Дивна річ, Іване Карповичу, — прошепотіла зрештою Поліна. — От ви ж мене знаєте, ніколи я смерті не боялася. Під кулі йшла, не пригиналася. А тепер боятися стала.

— Та щось не бачу. Аби боялися, по валізу б не полізли.

— Боюся, Іване Карповичу. І просто зараз боюся. Ну, як боюся — тоскно мені, сумно. Раніше перед стріляниною аж стрибати хотілося, аж підкидало. Думала: от розважуся! А тепер зовсім не те.

— Подорослішали?

— Та ні, просто дитина в мене. Хто ж її ростити буде, якщо вб’ють? Як про це подумаю, так одразу й засумую.

— Ну, в мене теж таке, Поліно. У самого ж донька є. Я до того, як вона в мене з’явилася, і я після — дві різні людини. Коли народжується дитина, ти більше собі не належиш. Належиш ти їй. І вже тільки про себе думати не можеш, бо треба й про дитину думати. Зовсім усе змінюється. І страх смерті з’являється. У мене він теж є. Раніше я охоче в пригоди стрибав. Усе було мені мало, все хотілося ще і ще спробувати. Що важче, то краще, ходив по лезу ножа, і в голову це било сильніше, ніж горілка. А зараз аби спокійно й тихенько, аби доню гойдати та казки їй розповідати. Змінився, — погодився я.

— Стріляють!

— Ага.

Лісом лунали постріли, крики й лютий гавкіт.

— Дебелі песики, судячи з голосів, — прошепотіла Поліна.

— Там телята цілі, — кивнув я.

— По кому це стріляли?

— Та, мабуть, на тих босяків натрапили, що біля багаття сиділи. Босяки тікати, а ці їх ловити.

— Може, відведуть босяки від нас?

— Побачимо.

— Ох і сморід, — поскаржилася Поліна. Від кінських решток справді тхнуло добряче.

— Захистить він нас від песиків.

— От бачите, Іване Карповичу, як валіза нам знадобилася, — прошепотіла Поліна, коли ми на неї сіли. — Гроші кращі від перини, м’які та теплі!

Трохи згодом стало зрозуміло, що не кинули харламські нас шукати. Гавкіт і крики наближалися поступово. Ось уже й близько вони.

— Шукайте, шукайте! Харлам тисячу дає за голову чоловіка! А бабу живою привезти, він її буде сам на смуги пускати! — крикнув один із бійців. Собаки гавкали, з поводів рвалися, та нас не відчували.

— А що воно тут смердить?

— Та стерво якесь! Взимку здохло і гниє!

Жоден не поліз у чагарник дивитися, а поліз би — натрапив би на наші кулі. Пройшли харламські. Ми ще почекали.

— Ну, наче врятовані, — прошепотіла Поліна. — А як ви Анюту звільняти думали? Розкажіть, може, допоможу.

— Небезпечна це справа. Краще беріть гроші та їдьте, рятуйте чоловіка.

— Ну, Іване Карповичу, ви мені життя врятували, а тепер тікати пропонуєте. Допоможу вам, а потім уже поїду.

— Та я сам усе зроблю, не хвилюйтеся.

— Я й не хвилююся. Але ви ж знаєте, я вперта. Вирішила допомогти — то вже допомагатиму.

Я замислився.

— А ти тільки з

1 ... 109 110 111 ... 236
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одіссея найкращого сищика республіки"