Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

проте, встиг повернутися й кулею вибити пістолет у нього з руки. Цей постріл для Роланда був простим і звичним, хоча й довелося трохи поквапитися. А от охоронець так не вважав. Ральф Ленокс готовий був присягатися до кінця свого життя, що зробити такий постріл неможливо… таке можна надибати хіба що в старих дитячих вестернах типу «Енні Оуклі».

Завдяки дзеркалу, яке, вочевидь, повісили там, аби виявляти злодюг, Роланд зумів швидше розправитися з іншим супротивником.

Він помітив, що погляд алхіміка метнувся через його плече, і негайно глянув у дзеркало. Виявилося, що ззаду до стрільця підходив чоловік у шкіряній куртці. В руці він тримав довгий ніж, а в голові, поза сумнівом, уже роїлися думки про те, як він здобуде славу й визнання.

Стрілець повернувся й один раз пальнув, опустивши пістолет до рівня стегон. Він розумів, що може не влучити в ціль, бо ця зброя була йому незнайома, але не хотів поранити когось із покупців, що нерухомо застигли за спиною удаваного героя. Краще вистрілити двічі від стегна, щоби кулі зробили свою справу, пройшовши траєкторією вгору, і не зачепили нікого зі сторонніх, аніж убити якусь дамочку, єдиним злочином якої стало те, що вона обрала неправильний день для придбання парфумів.

Попередній господар добре дбав про цей пістолет, і приціл виявився точним. Згадавши, якими гладкими і нетренованими були стрільці, в яких він забрав зброю, Роланд зрозумів, що пістолетами вони опікувалися, вочевидь, краще, ніж власними тілами. Така поведінка видавалася йому дивною, але, звісна річ, сам цей світ був дивним, і не Роландові про нього судити. Якщо вже на те пішло, то й часу на роздуми не було.

Постріл влучив точно в ціль. Куля зрізала лезо ножа біля основи, і в руках у чоловіка лишилася сама рукоятка.

Роланд спокійно спостерігав за чоловіком у шкіряній куртці. Мабуть, щось у цьому погляді нагадало без-п'яти-хвилин-героєві, що в нього нагальна зустріч, бо він круто розвернувся, кинув залишок ножа на підлогу й приєднався до всезагальної втечі.

Роланд знову повернувся обличчям до алхіміка і віддав йому накази. Ще хто-небудь почне викаблучуватись, і проллється кров. Коли алхімік відвернувся, аби піти по ліки, Роланд стукнув його по кістлявій лопатці стволом пістолета. Чоловік здушено ойкнув і миттю повернувся обличчям до стрільця.

— Не ти. Ти лишишся тут. Нехай іде твій учень.

— Х-хто?

— Він. — Втрачаючи терпець, Роланд показав на помічника.

— Що мені робити, пане Кац? — На побілілому обличчі яскраво проступали сліди юнацьких прищів.

— Роби, що він каже, ти, поц! Виконуй замовлення! «Кефлекс»!

Помічник підійшов до полиці за прилавком і дістав звідти флакон.

— Поверни так, аби я зміг прочитати, що там написано, — сказав стрілець.

Помічник так і зробив. Але Роланд не зміг прочитати — надто багато букв у цьому алфавіті були йому незнайомі. Він звернувся до «Мортциклопедії». Справді «Кефлекс», підтвердила вона, і Роланд зрозумів, що навіть ця перевірка — безглузде марнування часу. Це йому було відомо, що в цьому світі він не все може прочитати, але ж ці чоловіки цього не знали.

— Скільки пігулок у флаконі?

— Ну, взагалі-то це капсули, — нервово сказав помічник. — Якщо вас цікавлять пеніцилінові ліки у формі таблеток, то…

— Облиш. Скільки доз?

— Ох. Ее… — Стривожений помічник подивився на флакон і мало не впустив його. — Двісті.

Те, що цієї миті відчув Роланд, нагадувало ситуацію, коли він дізнався, скільки патронів у цьому світі можна купити за мізерні гроші. В потаємному відділенні аптечки Енріко Балазара було дев'ять флаконів — зразків «Кефлексу», загалом тридцять шість доз, і він тоді почав одужувати. Якщо двісті доз не допоможуть подолати інфекцію, то її ніщо не в змозі вбити.

— Давай сюди, — сказав чоловік у синьому костюмі.

Помічник передав флакон.

Стрілець закатав рукав свого піджака, під яким виявився «ролекс» Джека Морта.

— Грошей у мене немає, але, можливо, це їх замінить. Я так сподіваюсь.

Він повернувся, кивнув у напрямку вартового (той досі сидів біля свого перевернутого стільчика та широко розплющеними очима витріщався на стрільця) і вийшов.

Ось так просто.

П'ять секунд в аптеці стояла мертва тиша, якщо не брати до уваги завивання сигналізації, таке гучне, що заглушувало навіть людський гомін на вулиці.

— Святий Боже, що нам тепер робити, пане Кац? — пошепки спитав помічник.

Кац узяв годинника і зважив його на долоні.

Золото. Щире золото.

Він не міг у це повірити.

Але мусив.

Якийсь псих зайшов з вулиці, кулями вибив пістолет з руки охоронця й ніж з руки того, іншого чоловіка, і все заради ліків, на які Кац в житті не міг би подумати.

«Кефлекс».

Флакон «Кефлексу» доларів на шістдесят, не більше.

За який він заплатив «ролексом» вартістю шість із половиною тисяч.

— Що нам робити? — спитав Кац. — Що робити? Перше, що ти зробиш, — покладеш той годинник під прилавок. Ти його в очі не бачив. — Він подивився на Ральфа. — Т ти теж.

— Так, сер, не бачив, — з готовністю погодився Ральф. — Якщо я отримаю свою частку з його продажу, то я його взагалі ніколи не бачив.

— На вулиці його пристрелять, як пса, — сказав Кац. У його голосі бриніло непідробне задоволення.

— «Кефлекс»! Та у нього, по-моєму, навіть нежитю не було, — зачудовано мовив помічник.

Розділ 4

Видобування

1

У той самий час, коли нижній край сонця в світі Роланда торкнувся поверхні Західного моря й на воді, простираючись до того місця, де лежав зв'язаний, наче індичка, Едді, спалахнув яскраво-золотистий вогонь, офіцери О'Мейра й Дилівен повільно почали приходити до тями у світі, звідки Едді забрали.

— Зніміть з мене наручники, будь ласочка, — смиренним голосом попрохав Жирдяй Джонні.

— Де він? — ледве володіючи язиком, промовив О'Мейра й помацав у пошуках своєї кобури. Нема. Ні кобури, ні пояса, ні куль, ні пістолета. Пістолета.

От блін.

У голові вже почали роїтися питання, якими будуть діставати ті гівнюки з відділу службових розслідувань — чуваки, що всі свої знання про вулицю почерпнули від Джека Веба з серіалу «Облава», і вартість втраченого пістолета в грошовому еквіваленті зненацька почала значити для нього не менше, ніж кількість населення в Ірландії чи основні поклади мінералів у Перу. Глянувши на Карла, він зрозумів, що з нього теж зняли кобуру зі зброєю.

«О Ісусе милосердний, врятуй ницих духом», — подумав нещасний О'Мейра. І коли Жирдяй Джонні знову попросив, аби офіцер узяв на прилавку ключі й зняв з нього наручники, то О'Мейра відповів: «Та я б тобі…» Він замовк, бо збирався сказати: «Та я б тобі кулю