Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З цими словами Собеський розгорнув важкі хвилі оксамиту і дістав з нього спис на довгому ратищі і три рушниці ювелірної роботи.
При першому ж погляді на зброю ставало зрозуміло, що це справжні витвори мистецтва. Вкриті золотим карбуванням і найтоншою різьбою рушниці вражали. Сотні діамантів, карбункулів і смарагдів різноколірними зірками горіли на витончених деталях, найдрібніша з яких світилася щирим золотом. Темне, вкрите вишуканими орнаментами ратище списа закінчувалося чудернацьким вістрям, де блискуча криця у неймовірному поєднанні перепліталась із блискучим золотом.
Осман II лише на мить подивився на дарунки й ледь помітно кивнув головою. Зброю, що над нею минули роки праці кращих зброярів і ювелірів Кракова, винесли, навіть не наблизивши до очей падишаха.
— Я дарую вам мир, — зневажливо кинув Осман II.
Це були перші й останні слова, що їх почули від султана польські посли. Того самого дня вони виїхали до свого табору, везучи султанські печаті під текстом угоди. Мирний договір проголошував таке:
«Даби император турецкій во первих з своим войском и оружіи, смотрящу и во устроеніи яко ко брани войску Полскому сущу, четвертого дне по состояніи мира, з поля битви рушил, и войско все немедлено превел в Фракію.
Аби замок Хотін, кріпость Волощини и приступ до панства турецкого, вічними часи до Королевства Полского належала.
Вси невольники, так на мимошедших, яко настоящих войнах взятіи, аби были взаим возвращени.
Даби Волощина жила по давних правах, от Казіміра Ягелла короля полского, а от Магумета императора турецкого виданих.
Татаре в добра Полскіи, а козаки в панства турецкіи для добичи даби не вбігали; еже аще бьшо би, убо шкоди починеніи награждати.
Даби татарскій хан на всякую потребу короля полского, во всіх виправах воєнних, сопротив кіих колвек Королевству его супотатов был з войском своим готовій; за что ханові король полскій міет по тридцять тисящей золотих, чрез ніколко літ, жалованя давати.
От сторони императора турецкого един баша, а от сторони короля полского сенатор царственій, сей до Порти Отоманской, ов же до короля полского, присягнути на постановленіях даби были прислани; и так ствердивши примиреніе, турчин в дворі поселском Корони Полской, король же у Порти Отоманской да иміют своїх резидентов; и тим способом вічную между собою заховают пріязнь, если толко сія от которои колвек сторони не будет разорена.»[54]
Крім того, посли взяли на себе відповідальність за дотримання зобов'язань щодо подарунків. За угодою, султан мав отримати дві тисячі найліпших соболів, двадцять лисячих шуб, всіяну діамантами скриньку і два коштовні годинники роботи нюрнберзьких майстрів. Якщо не брати до уваги коштовність подарунків, можна було сміливо стверджувати, що юний Осман отримав свої іграшки.
Чекали на свою долю й численні урядовці. Хижими поглядами супроводжували польських послів, а в думках уже підраховували дзвінкі блискучі монети. Великому візирові припадало двадцять тисяч битих талерів, стільки само мав отримати й кизляр-агаси. Духовний наставник падишаха муфті Есаад, а з ним і Дефтердар очікували кожний по десять тисяч.
На тихі води, на ясні зорі
У запорізькому таборі панувало велике заворушення. Із самого початку війни не було такого веселого настрою, такого загального піднесення. Козаки шмигали поміж вози, намети, скопища порохових бочок і купи сміття. Обличчя сяяли. Подекуди лунав бренькіт кобзи.
— Агов, Максимочку, кого там виглядаєш? — почувся веселий голос Андрія Кульбаби.
Горбоніс, що стояв на вершині валу і дивився на близький ворожий табір, повернувся до побратима.
— Та чорт його мамі знає! Незвично якось…
— Звикай! Відвоювали!
З турецького стану вітерець доносив запальну мелодію. Дзвінкий ріжок виводив східні ритми, час від часу зникаючи за золотим дзвоном бубнів. Гарний чоловічий голос щось весело співав по-турецьки.
— Гарно виводить, — кивнув головою у бік невідомого співака Максим.
— Бусурман… — Кульбаба невизначено покрутив пальцем.
— То й що, гарно ж! Ось! Послухай… Зараз!
Далекий голос співав якусь невідому, проте надзвичайно гарну пісню, і Максим мало не пританцьовував, слухаючи веселий приспів.
— Ой, Максиме, тобі б іще чарку, то й під турецькі музики гопака б ушкварив.
— Та вшкварив би, братику!
— То чого тут стоїш, вітер нюхаєш? Нумо до товариства! Хлопці он бочку меду викотили, Микита дозволив. Пішли зараз, бо тільки дно й побачиш!
Та Максим, хитаючи головою в такт мелодії, не поспішав. Він, мов зачарований, слухав пісню.
— Ти турецької зовсім не знаєш? — спитав Кульбабу.
— А на біса воно мені? Он, хіба батька запитай, він мусив вивчити…
— Я трохи розумію. Він співає про дівчину. Дівчину, яка кохала лицаря. Вона три роки дожидалася коханого з війни. Нарешті він повернувся, посадив її перед собою на коня і міцно обійняв.
— Повернеться, поганець… Цей повернеться, але ті, що їх я встиг дістати, вже не повернуться… Плюнь на того бусурмана, Максиме. Ходімо ліпше меду вип'ємо.
— Злий ти, а молодий…
— Та тьху на вас! Остогидли, молодий, молодий! Сам дуже старий! Як тридцять літ має, то вже й мудрець…
Максим засміявся.
— Ну що ти, Андрію! Де, кажеш, той мед?
— Був, та, мабуть, облизня спіймаєш, поки надумаєш, — невдоволено буркотів Кульбаба, але Максим підхопив його і потягнув до чималого гурту козаків.
Переяславський курінь гуляв. Ще зранку кошовий, зібравши козаків, сказав, що війну закінчено. І це пролунало, як гасло. Запорожці, стомлені важкими тижнями боїв, голоду і негоди, дістали з возів дубові діжі, бурдюки і фляжки з горілкою. Почалося те, що сучасники називають «затьмарюватися проклятими люлькою і пияцтвом». Весь сорокатисячний табір зібрався біля бочок, як зазвичай збирався біля кабиць. Набирали коряками, казанками, а подекуди й пригорщами. По довгих козацьких вусах стікали меди п'ятирічної витримки, червоні, як кров, молдавські вина. Козаки вливали в себе неймовірно великі порції міцних напоїв і пахкотіли люльками. Зосереджено жували суху й пекучу від солі тараню.
— А що, товариство, ще є щось для нас? — голосно кричав Андрій, продираючись крізь чималий натовп.
— Знайдемо, — мовив дебелий Келеп, обтираючи вуса. Він зігнувся над бочкою і черпнув у дерев'яний коряк добру кварту золотистого духмяного меду. — Тягни, один з другим. Дав Бог дожити до цього дня, то май щастя!
Андрій підхопив «михайлика» і підніс до вуст.
— Ох, яке ж воно добре!
Великими ковтками гарячий напій полився через міцну козацьку горлянку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.