Читати книгу - "Лазарит"

– Малий, тепер я зі своїми! – тішився Ейрік. – І тамтешні хлопці не рідше за мене клянуться молотом Тора[128] й оком господаря Вальхали,[129] хоча всі вони – хрещені християни. Може, й ти зі мною до данців?

– Роздобудь краще для мене гаки, моток мотузки та легкий темний одяг, – неуважно промовив Мартін, роздивляючись фортечний мур. – І за першої ж нагоди я спробую пробратися в місто. Сподіваюся, король Філіп за допомогою своєї видатної балісти хоча б подекуди зруйнує кладку й трохи спростить мені завдання.

Цей спогад блискавично промайнув перед внутрішнім зором Мартіна, а потім він пригнічено розповів лазаритам: бачив, як його зброєносець сів сьогодні на корабель, що відходив на Кіпр.

– Я його не стримував, – додав Мартін. – Нащо мені зброєносець-зрадник?

– Його теж можна зрозуміти, – зітхнувши зауважив капітан, кладучи на Мартінове плече руку, яку хвороба позбавила двох пальців й уподібнила до клешні. – Вам підібрати зброєносця? – співчутливо запитав капітан Барнабе.

Мартін відповів, що сам знайде собі нового слугу. І полегшено перевів подих, коли прокажений перестав торкатися до нього. Схоже, Барнабе помітив, як він напружився, і Мартін швиденько спробував відволікти його запитанням:

– А що ви, месіре, думаєте про короля Філіпа як про головнокомандувача? – чоловік подумки сподівався, що цієї миті він схожий на незворушного приятеля-сарацина Сабіра.

– Час покаже, – мовив лазарит. – Звісно, що після перемог Річарда на Кіпрі, Філіпові кортить відзначитися. До того ж про Річарда йде слава як про воїна, котрий не програв жодної битви. А французький король… Принаймні зараз у хрестоносного війська один очільник, і нарешті вгамувалися суперечки про те, хто має бути командиром.

За рангом Філіп Капетінг, безумовно, був найвищим з усіх претендентів на очолення армії-обложниці Акри. Але що станеться, коли з’явиться Річард Левове Серце?

Тієї ночі лазарит Джон довго крутився і зітхав за своєю фіранкою. Хвойда з родимкою чомусь не прийшла на побачення. З-під заплющених повік Мартін бачив, як той устав, відсунув тонку тканину й вирячився, думаючи, що він спить. Широкі, бугристі від м’язів плечі лепруватого всуціль укривали бурі, у сукровиці, нарости. Джонове лице було чистим, але все тіло моторошно позначила лепра.

Натягнувши аж до підборіддя покривало, просочене ароматичним оцтом, Мартін відвернувся до стіни й подумав, що нині Ейрік зробив добре діло: розшукав у таборі та зарізав у темному завулку жінку з великою родимою плямою на обличчі. Хтось же мусив був зупинити поширення страшної болячки. Тепер треба придумати, як йому самому вирватися від лазаритів.

Наступного дня в таборищі французького короля знову вирувала робота. Гігантська баліста була майже готова. Порівняно з рештою табору, де переважали вицвілі й побурілі від спеки та злив намети, оточення Філіпової резиденції було аж святковим – повсюди стояли прикрашені королівськими лілеями ошатні яскраво-блакитні шатра. І сам Філіп, виїхавши подивитися на вже підготовлену до бою балісту, був величний в осяйній довгій кольчузі і золотій короні, що він її надягнув на гостроверхий вінцеподібний шолом.

– Feu![130] – скомандував Філіп, змахнувши мечем, наче завдаючи удару ворогові.

Противаги відскочили, зарипіло дерево, заспівали тугі кодоли – і здоровезні кам’яні ядра рвонулися до мурів Акри.

Від страшного удару осипалися зубці похмурої кам’яної споруди, яку хрестоносці називали Проклятою вежею. Стоячи в юрмі й спостерігаючи за руйнуванням, Мартін поморщився під шоломом. Який сенс починати обстріл фортеці з найміцнішого укріплення? Але велетенську балісту збудували просто навпроти Проклятої вежі, і вона невпинно працювала цілий день, метаючи брили – часом влучно, а часом ні. Деякі ядра перелітали через мур, і тоді з міста лунав глухий гуркіт, здіймалися стовпи куряви й чувся лемент сарацинів.

До берега тепер мало не щодня причалювали кораблі з Кіпру з лісом і продовольством. Подейкували, що на одному з таких кораблів до Річарда вирушив небіж Філіпа – Генріх Шампанський, якому Капетінг відмовився позичити грошей, щоб той розплатився зі своїми лицарями. Генріх, який уже майже рік провів під мурами Акри, відчайдушно потребував коштів – його шампанців і блуасців[131] вважали найзлиденнішими в усьому таборі. Усі вже забули, що Генріх, прибувши сюди, щедро ділився з іншими хрестоносцями харчами, зброєю і фактично врятував велику кількість людей від голодної смерті. А зараз, отримавши різку відмову від Філіпа, молодий граф Шампанський вирішив просити про допомогу Плантагенета – короля, котрий, як і Капетінг, доводився йому дядьком.

Коли Філіпа сповістили про від’їзд племінника, він лише відмахнувся. Тепер Філіп значно більше переймався стінобитною зброєю. Біля потужної балісти, що котрий день поспіль руйнувала товсті мури Проклятої вежі, уже починали будувати не менш переконливу катапульту, яку в таборі охрестили «Злою сусідкою». Щоб дати франкам відсіч, сарацини теж установили на стіні балісту й почали метати каміння в стан французів. Але їхня зброя була не такою потужною, і її снаряди просто не долітали до табору. Тому гармату невірних насмішкувато назвали «Маленькою злюкою-кузиною».

Але недоречним було не це, а те, що майстерні каменярі Акри щоночі вельми вдало залатували проломи в мурі. Працювати вони починали затемна, коли хрестоносці припиняли обстріл.

Кілька днів по тому вже не одна, а кілька гармат закидали кам’яними ядрами Прокляту вежу, і, врешті-решт, одна брила таки пробила фортечний мур. Філіп наказав негайно починати штурм. Він особисто стріляв з арбалета по стінах і вежах, коли його воїни, натхненні бойовим кличем, вирушили до пролому. Але тієї ж миті засурмили роги на пагорбах, і з боку табору Саладіна на хрестоносців лавиною понеслися вершники. Філіпові довелося відкласти штурм і почати оборону табору від мамлюків.

Увечері в шатрі лазаритів за столом зійшлися всі п’ятнадцятеро лицарів. Вони підняли чаші, промовляючи обітниці опоясаних воїнів Христових:

– Злу – відплата, добру – нагорода!

– Ударом на удар!

– Перемога чи смерть!

– А тепер помолімося за наших загиблих, – молитовно склав руки капітан Барнабе. І лицарі почали повторювати за ним слова заупокійної молитви: «Requiem aeternam dona eis Divine…»[132]

Потім Барнабе промовив:

– Хто бачив, як зустріли благу смерть наші побратими?

Вислуховуючи братів по одному, він, погоджуючись, кивав головою.

– А наш новачок? Мартін, якого ми назвали Прекрасним?

– Я був біля нього, коли ми зіткнулися з кіннотниками Саладіна, – підвівся зі свого місця брат Джон. – І спершу мені здалося, що він не надто рине в бій. Але, коли мене мало не розпанахав навпіл один із нехристів, Мартін Прекрасний підсік його й миттєво завдав удару згори. І зробив це, мушу зазначити, дуже майстерно!

– Це ж треба! – Барнабе замислено потер наростень на лобі. – На тренуваннях він був