Читати книгу - "Виховання почуттів"

Поки виголошували промови, Фредерік міг милуватися на краєвид.

Першу з них було сказано від імені палати депутатів, другу — від імені генеральної ради Оби, третю — від імені кам'яновугільної компанії Сони й Луари, четверту — від імені агрономічної спілки Іонни; виголосили промову й від імені добродійного товариства. Нарешті стали розходитись, аж тут якийсь невідомий почав шосту промову — од імені товариства ам'єнських антикварів.

І кожен користався з нагоди громити соціалізм, жертвою якого став пан Дамбрез. Видовище анархії і його відданість порядкові — он що вкоротило йому дні. Вихваляли його мудрість, його чесність, щедроту і навіть мовчазливість у ролі народного представника, бо, якщо він не був красномовцем, то натомість відзначався такими позитивними рисами, стократ вартнішими, як… і таке інше. А там пішли всі ті слова, котрі й належить говорити за таких обставин: «передчасний кінець», «вічна скорбота», «інший світ», «прощай чи, скорше, до зустрічі!»

Посипалася земля впереміш із камінцями, і вже нікому на світі не було до нього діла.

Про небіжчика ще трохи поговорили, йдучи кладовищем, і не надто стримувались у міркуваннях про нього.

Юссоне, що мав дати в газетах замітку про похорон, навіть пригадав і висміяв усі промови: адже, зрештою, поштивий Дамбрез був за останнього царювання одним із найпомітніших хабарників. Потім траурні карети порозвозили цих буржуа по їхніх конторах, церемонія тривала не надто довго, тож усі були задоволені.

Фредерік, стомлений, поїхав додому.

Коли він другого дня з'явився до пані Дамбрез, йому сказали, що господиня порядкує внизу, в конторі. Папки, шухляди були сяк-так відкриті, рахункові книги розкидані, згорток паперів із написом «Безнадійні стягнення» валявся долі; Фредерік трохи не впав, на нього наткнувшись, і підняв його. Пані Дамбрез, здавалося, потонула в глибокому кріслі.

— В чім річ? Чого ви тут? Що сталося?

Вона рвучко схопилася.

— Що сталося? Я розорена, розорена! Розумієш?

Нотар, пан Адольф Ланглуа, запросив її до себе в контору й передав зміст заповіту, що його склав її чоловік ще до їхнього одруження. Він усе заповідав Сесіль, а другий заповіт утрачено. Фредерік геть поблід. Певно, вона погано шукала.

— Таж подивись! — відповіла пані Дамбрез, показуючи на кімнату.

Обидві вогнетривкі шафи були відчинені, замки порозбивані молотком; вона ще раз перерила письмового стола, обнишпорила шафи в стінах, витріпала солом'яні постілки, аж раптом пронизливо скрикнула й кинулась у куток, де зараз тільки помітила скриньку з мідним замком; відкрила її — анічогісінько!

— Ох, негідник! А я так самовіддано доглядала його!

І вона заридала.

— А може, заповіт деінде? — мовив Фредерік.

Та ні! Він був тут, у вогнетривкій шафі. Я недавно бачила. Він його спалив! Я певна!

Якось, на початку своєї хвороби, пан Дамбрез заходив сюди підписати документи.

— Отоді він і викинув цей фортель!

І вона, знесилена, впала на стілець. Мати в скорботі за померлою дитиною не так побивається над порожньою колискою, як горювала пані Дамбрез перед опустілими шафами. Хай там що, а горе її, незважаючи на ницість мотивів, здавалося таким глибоким, аж він, пробуючи втішити її, сказав, що це, зрештою, ще не злидні.

— Ні, це таки злидні, якщо я не можу запропонувати тобі великих статків!

Їй діставалося лише тридцять тисяч річного прибутку, не враховуючи особняка, вартого, мабуть, яких тисяч вісімнадцять — двадцять.

Хоча й це, як на Фредеріка, було багатством, однак він відчував розчарування. Прощайте, мрії! Прощай, розкішне життя, на яке він цілився! Почуття честі спонукувало його одружитися з пані Дамбрез. Хвилину поміркувавши, він ніжно сказав:

— Зі мною будеш ти!

Вона кинулась йому в обійми, і він пригорнув її до своїх грудей із ніжністю, в якій було почасти й захоплення самим собою. Пані Дамбрез, угамувавши сльози, підняла на нього лице, що сяяло щастям, і взяла його за руку.

— О, я ніколи не сумнівалася в тобі! Я на це розраховувала!

Така завчасна впевненість у тому, що він сам розглядав як шляхетний вчинок, не сподобалася молодикові.

Потім вона завела його до себе в спальню, і вони стали складати плани. Фредерік повинен тепер подумати про свою кар'єру. Вона навіть дала йому чудову пораду щодо його кандидатури.

Найперше потрібно завчити дві-три фрази з політичної економії. Тоді слід обрати собі спеціальність, скажімо, зайнятися конярством, написати кілька статей з питань місцевого характеру, завжди мати на своїм боці поштові або тютюнові контори, робити безліч дрібних послуг. Пан Дамбрез міг правити в цьому розумінні за взірець. Так, одного разу, проїжджаючи разом із друзями в шарабані селом, він звелів кучерові зупинитися перед крамницею шевця й купив своїм гостям дванадцять пар взуття, а для себе — страшні чоботиська, і навіть набрався хоробрості носити їх аж три тижні. Ця історія розвеселила їх. Пані Дамбрез розповіла й інші, пожвавішала й помолоділа і знову стала граціозна й дотепна.

Вона схвалила його намір негайно поїхати в Ножан. Вони ніжно розсталися; на порозі вона ще раз шепнула йому:

— Ти ж мене любиш, правда?

— Навіки, до смерті! — відповів Фредерік.

Удома чекав на нього посильний із цидулкою, написаною олівцем, де повідомлялося, що Розанетта має ось-ось родити. Останнім часом він був так заклопотаний, що й не думав про це. Вона перебувала в спеціальному домі в Шайо.

Фредерік найняв фіакр і подався туди.

На розі вулиці Марбеф він побачив дощечку, на якій було написано великими літерами: «Лікарня з відділенням для породіль. Утримує пані Алессандрі, акушерка першого класу, що закінчила Інститут материнства, авторка численних праць» і т. ін. З вулиці, над хвірткою, яка заміняла браму, напис повторювався (без слів «з відділенням для породіль»): «Лікарня пані Алессандрі» — а далі всі звання.

Фредерік постукав дверним молотком.

Покоївка з манерами субретки провела його до вітальні, де були стіл червоного дерева, крісла, оббиті гранатовим оксамитом, і годинник під скляним ковпаком.

Майже відразу ввійшла господиня. Це була висока брюнетка років сорока, з тонким станом, гарними очима, світськими манерами. Вона повідомила Фредеріка, що мати щасливо звільнилась од тяжу, і повела до її палати.

Розанетта зустріла його з несказанною усмішкою і, ніби задихаючись у хвилях любові, потопаючи в них, тихо сказала:

— Хлопчик… там, там! — і показала на колисочку біля свого ліжка.

Він одхилив заслонки й побачив серед білизни щось жовтаво-червоне, страшно зморщене; воно неприємно пахло й верещало.

— Поцілуй його!

Аби приховати свою відразу, він сказав:

— Але ж я боюся, щоб