Читати книгу - "Виховання почуттів"

Фредерік узявся за клопоти. Найперше він подався до мерії, щоб заявити про смерть; потім, коли лікар видав свідоцтво, він знову заїхав у мерію сказати, на якому кладовищі сім'я хоче поховати небіжчика, і домовився про все в бюро похоронних процесій.

Службовець показав проспект і реєстр, де значились різні види поховання та всі подробиці обряду. Який бажають катафалк — критий чи із султанами; чи коні мають бути із заплетеними гривами, чи слуги з галунами, вензель чи герб? Може, зволите похоронні смолоскипи, людину, котра несла б ордени? Скільки потребуєте карет? Фредерік не скупився; пані Дамбрез вирішила нічого не шкодувати.

Потім він пішов до церкви.

Вікарій, котрий відав похованням, найперше почав картати похоронну службу, людина, яку найняли нести ордени, таки непотрібна; краще б замовити якнайбільше свічок! Вирішили, що поминальна відправа буде з органом. Фредерік підписав угоду, зобов'язавшись усе оплатити.

Звідси він поїхав до Ратуші купити на кладовищі місце. Два метри завдовжки і метр завширшки, воно коштувало п'ятсот франків. Місце купується на п'ятдесят років чи навічно?

— Авжеж, навічно! — сказав Фредерік.

Він гаряче брався за ці клопоти, докладаючи до того всіх зусіль. У дворі особняка на нього чекав різьбяр по мармуру, щоб показати йому проекти пам'ятників у грецькому, єгипетському, мавританському стилях та ознайомити з кошторисом; але домашній архітектор уже обміркував це питання з удовою, а на столі в вестибюлі лежали всілякі оголошення про чистку матраців, дезинфекцію кімнат і різні способи бальзамування.

По обіді він поїхав до кравця замовити траур для слуг; зрештою, довелося іще раз навідатися туди, бо він замовив рукавички замшеві, а потрібно було шовкові.

Коли він з'явився другого дня о десятій годині, у великій вітальні вже зібралося чимало люду, і майже всі з печальним виглядом, підходячи одне до одного, казали:

— Ще місяць тому я бачив його! О Господи! Така доля чекає нас усіх!

— Та вже ж, але постараємось, щоб це сталось якомога пізніше!

По тому, вдоволено посміюючись, починали розмову, аж ніяк не відповідну до обставин. Нарешті розпорядник на похороні, за французьким звичаєм, у чорному фраці й коротких штанах, у плащі з плерезами, зі шпагою при боці і трикутним капелюхом під пахвою, вклонивсь і мовив традиційні слова:

— Панове, прошу вас, будь ласка.

Процесія рушила.

Був день квітникового базару на площі церкви св. Магдалини. Погода стояла ясна й тепла; вітерець, що ледь-ледь похитував парусину яток, надував по краях величезне чорне сукно, яке висіло над головним входом до храму. На ньому в оксамитових квадратах тричі було зображено герб пана Дамбреза. То була на чорному тлі затиснена в кулак золота лівиця, в срібній рукавичці, із графською короною й девізом: «Всіма шляхами».

Важку труну внесли по східцях, і всі зайшли до храму.

Шість приділів, півкруг за вівтарем і сидіння були обтягнені чорним. У кінці хорів мари, обставлені високими свічками, утворювали суцільне жовте сяйво. З двох кутків у канделябрах горів спирт.

Найзнатніші посіли місця при вівтарі, решта — в нефі, й служба почалася.

За винятком кількох осіб, усі були такі невігласи в церковних обрядах, що розпорядник похорону мусив час од часу подавати знак піднятися, стати навколішки, знову сісти. Орган і два контрабаси чергувалися з голосами півчих; в проміжках було чути, як бубонів біля вівтаря священик; потім спів і музика починалися знову.

Із трьох бань сіялося матове світло; але крізь одчинені двері горизонтальними смугами ринули потоки денного світла, що падало на всі ці непокриті голови, а в повітрі, на половині висоти церкви, коливалися сутінки, пронизані відблисками золотих оздоб на ребрах склепіння і на листі капітелей.

Щоб трохи розвіятись, Фредерік став прислухатися до «Dies irae»[57]; він розглядав присутніх, намагався роздивитися живопис — події з життя святої Магдалини, але малювання було надто високо. На щастя, поруч нього сів Пеллерен і зараз же почав безконечно довго розводитися про фрески. Ударив дзвін. Стали виходити з церкви.

Катафалк, задрапований сукном і оздоблений високим плюмажем, рушив до кладовища Пер-Лашез; везли його четверо вороних коней із заплетеними гривами, із султанами на головах, покритих до самих копит широкими попонами в срібному гаптуванні. Кучер був у ботфортах і трикутному капелюсі із довгим спадистим крепом. За шнури повоза трималися четверо: квестор палати депутатів, член генеральної ради департаменту Оби, представник кам'яновугільного товариства і Фюмішон як близький друг. За катафалком їхали коляска небіжчика та дванадцять траурних карет. Позаду, серединою бульвару, йшли провожаті.

Перехожі зупинялися, щоб подивитися на процесію, жінки з немовлятами на руках ставали на стільці, а люди, що позаходили в кафе випити кухоль пива, появлялись у вікнах, не розстаючись із більярдними киями.

Дорога була довга, і — як водиться на парадних обідах, де гості спершу поводяться стримано, а потім стають балакучі, — загальна скутість незабаром розвіялась. Тільки й мовилося про те, що палата відмовила президентові в асигнуваннях. Пан Піскаторі тримався надто різко, Монталамбер — «прекрасний, як завжди», панам Шамболеві, Піду, Кретонові, коротше кажучи, всій комісії, мабуть, слід би прислухатися до думки панів Кантен-Бошара та Дюфура.

Розмови тривали й на вулиці Рокет, облямованій крамницями, де на вітринах видно лише самі ланцюжки з кольорового скла й чорні кружала із золотими візерунками та літерами, що надає цим крамницям подоби печер, повних сталактитів або посудних магазинів. Перед цвинтарними гратами всі раптом замовкли.

Між деревами височіли надгробки, стесані навскіс колони, піраміди, каплички, дольмени, обеліски, склепи етруського стилю з бронзовими дверима. У деяких були влаштовані, сказати б, могильні будуари, з садовими кріслами та складаними стільцями. З ланцюжків на урнах лахміттям звисало павутиння, порох покривав атласні банти букетів і розп'яття. У загорожах, над могилами, всюди вінки безсмертників і свічники, вази, квіти, чорні диски, оздоблені золотими літерами, гіпсові статуетки — хлопчики, дівчатка, янголята, що висіли в повітрі на латунних дротиках; над головами деяких були влаштовані навіть цинкові дашки. З надмогильних стел, звиваючись, немов удави, спускалося аж на кам'яні плити масивне мотуззя з витого скла, чорного, білого, блакитного. Сонце, падаючи на нього, ряхтіло поміж чорних дерев'яних хрестів, а повіз повільно посувався в глиб широких алей, брукованих, як міські вулиці. Колеса, стукаючи в осі, час од часу клацали. Жінки, стоячи навколішки і торкаючись сукнями трави, тихенько гомоніли з небіжчиками. Над зеленню тисів здіймався білястий дим. Там палили старі вінки.

Могила пана Дамбреза була між могилами Манюеля та