Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

— Гра закінчилася раніше? — запитав коп у костюмі. Він сидів на складаному стільці, і його товсті поліцейські стегна розпливалися по сидінню й розтягували смугасті штани. А поліцейські у формі сиділи на одній із лавок навпроти шафок.

— Для мене — так, — відповів я. Я був розлючений настільки, що не переймався присутністю копів. І заговорив до Джо: — Грьобаний Вендерс вигнав мене. Вибачте, Кеп, але там було пряме втручання, а той ледачий сучий син…

— Це не має значення, — обірвав мене Джо. — Цю гру не буде зараховано. Боюся, жодну з наших ігор не буде зараховано. Кервін, звісно, подасть апеляцію Комісарові, проте…

— Про що ти говориш? — запитав я.

Джо зітхнув. А потім глянув на хлопця в костюмі.

— Розкажіть йому, детективе Ломбардацці, — сказав він. — Я не витримаю цього.

— А йому потрібно знати? — поцікавився Ломбардацці. Він розглядав мене, наче якогось небаченого раніше жука. Ще тільки такого погляду мені бракувало на додачу до всього, та я зумів промовчати. Тому що я знаю, що троє копів, один із яких детектив, не з’являються в роздягальні бейсбольної команди Головної Ліги, якщо не трапилося чогось збіса серйозного.

— Якщо ви хочете, аби він затримав інших хлопців достатньо надовго, щоб ви могли вивести малого Блейклі, гадаю, його варто ввести в курс справи, — відповів Джо.

Над нами пролунали крики фанатів, за ними — стогони, а потім — бурхливі овації. Ніхто з нас не звернув уваги на те, що виявилося фіналом кар’єри Денні Дузена. Глядачі кричали, коли швидкий, як куля, лайн-драйв Ларрі Добі вдарив його по лобі, стогнали, коли він гепнувся на пітчерську гірку, наче підбитий боксер, і верещали від захвату, коли він підвівся та жестом показав, що з ним все гаразд. Це було неправдою, але він усе одно продовжував кидати м’ячі решту шостого і весь сьомий інінґи. Хоча в аут не вивів нікого.

Ґензі змусив його піти з поля перед початком восьмого інінґа, коли побачив, що Денні хитає. Денні весь час заявляв, що чудово почувається і що велика багряна ґуля розміром із гусяче яйце над лівою бровою — то ніщо, що з ним бувало й гірше, а малий повторював те саме: то ніщо, то ніщо. Маленький сер Луна. А ми сиділи внизу, в клубній роздягальні, і нічого про це не знали. Не знав і Дузен, що, може, він і не вважає це найстрашнішою травмою за всю кар’єру, але цього разу з нього витік мозок.

— Його звати не Блейклі, — почав Ломбардацці. — Він Юджин Кацаніс.

— Каца- як ? А де тоді Блейклі?

— Вільям Блейклі мертвий. Уже з місяць. І його батьки також.

Я вражено витріщився на нього:

— Про що ви мелете?

І тоді він розповів мені історію, яку, містере Кінг, ви вже, певно, і самі знаєте, та я, можливо, зможу заповнити деякі білі прогалини. Блейклі мешкали в Клеренсі, Айова. Мали чималеньку ділянку за годину їзди від Девенпорта. Зручно для мами й тата, які могли відвідувати кожну гру свого сина в Молодшій Лізі. Блейклі мали успішну ферму — десь на вісімсот акрів. А один із їхніх найманих працівників був усього лишень пацанчам. Його звали Джин Кацаніс, сирота з місцевого «Християнського притулку Отершоу для хлопчиків». Фермер із нього був ніякий, та й клепки хлопцеві бракувало, зате він був збіса крутим бейсболістом.

Кацаніс і Блейклі були суперниками один одного в церковних командах, а ще грали разом у місцевій команді імені Бейба Рута. Протягом трьох років, доки хлопці грали разом, команда лишалася чемпіоном штату, а одного разу навіть прорвалася на національний рівень. Блейклі пішов до старшої школи та став там зіркою бейсбольної команди, а щодо Кацаніса, то коледж був не для нього. Для нього — лише годування свиней і бейсбол; ось і все. Але й подуматися не могло, щоб він міг стати таким же вправним, як і Білл Блейклі. Ніхто не розглядав це серйозно. Доки, зрештою, таке не трапилося.

Батько Біллі найняв сироту не лише через те, що хлопчина працював задешево, а й тому, що його вроджений талант підтримував Біллі в формі. За двадцять п’ять доларів на тиждень малий Блейклі отримував філдера та пітчера для тренувань, а його батько — наймита для доїння корів та прибирання лайна. Непогана угода, принаймні для них.

Щоб ви там не знаходили в процесі своїх досліджень, а родину Блейклі завжди зображували з найкращого боку. Вони жили в тих краях уже чотири покоління, були багатими фермерами, а Кацаніс — звичайнісінький сирота, що розпочав життя в ящику з-під лікеру, а на додачу до всього він ще й був несповна розуму. А чому так? Через те, що він народився тугодумом чи, може, тому, що в тому домі з нього по три чи чотири рази на тиждень вибивали все лайно, аж доки він не став достатньо дорослим та достатньо великим, щоб постояти за себе? Мені відомо, що через звичку розмовляти з самим собою його частенько лупцювали — пізніше про це писали в газетах.

Кацаніс та Біллі тренувалися багато та тяжко. Зрештою Біллі потрапив до фарм-клубу «Титанів». У міжсезоння, коли надворі було надто багато снігу, вони, ймовірно, вчилися кидати та ловити м’яча в коморі — але Кацаніса турнули з місцевої міської команди та заборонили тренуватися з «Кукурудзниками», у той час як Блейклі вже другий сезон грав із ними. У першому сезоні хлопця пускали на тренування і навіть дозволяли брати участь у внутрішніх іграх команди, якщо їм бракувало людей. Тоді усе було якось простіше, неформальніше, не так, як зараз, коли страхові компанії серуть цеглинами, якщо головний гравець схопився за биту, не натягнувши на макітру шолом.

А далі, я гадаю, трапилося ось що — можете мене спокійно виправляти, якщо вам відомо щось таке, чого я не знаю, — Кацаніс, попри усі свої проблеми та відхилення, ріс і кращав як професійний гравець. А от Блейклі — ні. Таке трапляється на кожному кроці. Двоє пацанів, обидва в старшій школі викапані Бейби, грьобані, Рути. Однаковий зріст, однакова вага, однаково гострі баньки. Але один із них здатен грати краще… ще краще… ще краще… а інший починає відставати. Про це