Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Два дні тому вони з подругою Труде ходили на прогулянку разом з лейтенантами Леференцем і Вальдекером. Було по-літньому тепло, і вони гуляли дорогою до Кеніґсбліка. Поруч з нею йшов лейтенант Вальдекер, він слухав її, обіймав її, сміявся її історіям, дивився на неї — здивовано і закохано, цілував їй пальчики, цілував у кінчик носа, у лоб. Лейтенант Леференц час від часу погрожував пальцем своєму товаришеві та смикав його: «Ні-ні, вона неповнолітня!» А потім почав сам цілуватися з Труде. Лейтенант Вальдекер же задовольнявся тим, що тримав Ельфріду за руку і притискав її голову до свого плеча. Назад вони повернулися лише надвечір. Коли прощалися на сходах на Альті-Банхофштрассе, він прошепотів їй на вухо, що кохає її. Він, лейтенант Вальдекер, у своїй розкішній льотній формі, офіцерському кашкеті, який він носив трохи набакир, у своїх шкіряних рукавичках, із Залізним хрестом, зі своїми блакитними очима і білявим волоссям. Вона була приголомшена, утішена і щаслива.

Незважаючи на це, а можливо, саме завдяки цьому, вона продовжувала розігрувати спектаклі з Гретель Ваґнер. Найбільше Ельфріді подобалося удавати лейтенанта фон Йелленіка, а Гретель була медсестрою Мартою. Тепер у їхніх іграх з'явився новий мотив: лейтенант фон Йелленік був палко закоханий або в якусь відсутню уявну даму, або в сестру Марту. На жаль, об'єкт його/її кохання був уже заміжній за майором, тому їм залишалося лише платонічне почуття на відстані.

Зараз її турбувало саме це. Іноді траплялося, що вона, як колись, ходила на вокзал, допомагати бабусі в їдальні Червоного Хреста або просто поглянути на військові ешелони або санітарні потяги. Але це траплялося дедалі рідше. Її більше не цікавили лінії, позначені чорно-біло-червоними прапорцями на мапі у класній кімнаті. У школі вони майже не говорили про те, що відбувається на фронтах: інакше виявлялося, що у когось убитий друг або родич. Давно вже їх не відпускали з уроків заради святкування перемоги. Війна, як занотовувала Ельфріда у своєму щоденнику, триває так довго, що вона майже

стала чимось на кшталт нормального стану. Люди навряд чи пам'ятали, як усе було в мирний час. І ми більше не замислювалися про війну.

167

П'ятниця, 28 вересня 1917 року

Мішель Корде навідує Анатоля Франса у Турі

До обіду потяг зупиняється на станції в Турі. На пероні стоїть він, Анатоль Франс, солідний огрядний пан з короткою білою борідкою і червоним капюшоном на голові. Вони разом їдуть на автомобілі до Ла-Бешеллері, маєтку письменника, мальовничо розташованого на пагорбі за два кілометри від Тура.

Війна стала випробуванням для цього старого чоловіка. Не те щоб вона торкнулася його особисто. Він не мав родичів на фронті, тому спокійно жив на березі притоки Луари, аж до серпня 1914 року, коли йому, як і багатьом іншим, довелося знятися з місця і втікати на південь, рятуючись від непереможної, як здавалося, німецької армії. Ні, швидше йшлося про те, що війна від самого початку означала гіркий і непривабливий крах усього, у що він колись вірив.

Біль від усвідомлення цього був особливо нестерпним для нього, поважного чоловіка, який звик до захоплень і прославлень, якого тепер обсипали лайкою та погрозами. І все тільки тому, що він не бажав відмовлятися від своїх колишніх слів, а 1914 року не дозволив втягнути себе у військову істерію. Приголомшений, вражений і переляканий, старий чоловік вирушив тоді на фронт добровольцем — йому виповнився 71 рік, — але це викликало лише усмішки. Тепер Франса не так переслідували, як ігнорували. Пригнічений і заляканий, він зробив ще кілька кроків, але на нього не звертали уваги. У Корде склалося враження, що Франс абсолютно зневірився в людстві. І все ж великий письменник не міг не міркувати про те, що відбувається сьогодні. Він зізнався Корде, що іноді уявляє, ніби війна триватиме вічно, і думка про це змушує його божеволіти[252].

Прибувши до Ла-Бешеллері, вони сіли обідати. Будинок XVII століття з масивного каменю був справді ошатний, у ньому можна було побачити безліч речей, які завзятий колекціонер Франс збирав роками. Один з-поміж гостей, відвідавши будинок приблизно в той самий час, порівняв його з «антикварною крамницею». Просто посеред вітальні стояв позолочений торс Венери. За обіднім столом сиділи інші гості, поміж них — торговець тканинами з міста. Як і Анатоль Франс, ця людина дуже песимістично бачила майбутнє.

Більшість жителів Тура хоче продовження війни, адже саме завдяки війні робітники отримують високі зарплати, а торгаші підраховують прибуток. Буржуазія, дізнаючись новини з реакційних газет, цілком і повністю підтримує гасло про війну без кінця. Коротше кажучи, пацифістами стають тільки на фронті.

Вони провели другу половину дня в бібліотеці, що розташовувалася в невеликій будові в саду. Розмова мимоволі поверталася до теми війни, цієї рани, яку ніхто з них не міг чи не хотів ятрити. Вони обговорювали мирні ініціативи останнього року — німецьку, американську, і звісно ж пропозицію про мир, яку минулого місяця висунув Папа Римський[253].

У будинку відчувалася особлива атмосфера. Інтелектуали почуваються в кімнаті під захистом фортечних стін з книг. Франс і Корде, витончені, освічені гуманісти, які радикально мислять, живуть немов чужинці у власному часі, обурені подіями, сенс яких їм незрозумілий, для подолання яких їм бракує сил. Невже справді всі шляхи до миру відрізано? Вони хотіли б ухопитися за останню соломинку. Можливо, відповідь президента Вільсона було перекладено неправильно? А можливо, сфальсифіковано німецький меморандум, надісланий Папі Римському? Напевно, є якась прихована переговорна стратегія? Напевно, можливо. Але чому, чому, чому?

Слова і думки витають в повітрі в цій бібліотечній залі, години спливають одна за одною. Починає сутеніти. У небі з'являється круглий місяць, забарвлюючи осінній пейзаж своїм сріблясто-молочним сяйвом.

168

Субота, 13 жовтня 1917 року