Читати книгу - "Симпатик"

Я. Я не хотів про це просити!

КОМІСАР. Звісно, хотів! Ти знав, кому писав.

Я писав революціонерові, який належав до владного комітету і який уже тоді знав, що одного дня може стати комісаром; я писав політичній фігурі, що вже вивчала пластичне мистецтво перероблення душ та розумів людських; я писав другові, який зробив би все, про що я попрошу; я писав авторові, що цінував силу речення і вагу слова; я писав братові, який знав, чого я хочу, краще за мене самого.

КОМЕНДАНТ і КОМІСАР і ЛІКАР (в унісон). Що ти зробив?

Я. Я хотів його смерті!

Комендант потер підборіддя і з сумнівом поглянув на лікаря, той знизав плечима. Лікар лише розкривав тіла та душі, він не ніс відповідальності за те, що там знайдеться.

ЛІКАР. Як помер його батько?

КОМІСАР. Дістав кулю в голову, коли слухав сповідь свого вбивці.

КОМЕНДАНТ. Я б допускав, що ви вигадали цю історію, щоб урятувати його.

КОМІСАР. Спитайте мою агентку. Вона влаштувала смерть його батька.

Комендант подивився вниз на мене. Якщо я міг бути винний у бездіяльності, чи міг я заслуговувати на те, щоб чогось хотіти? У цьому разі — смерті власного батька. Батько, на атеїстичну думку коменданта, був колонізатор, дилер опіуму для мас, речник Бога, якому принесли в жертву мільйони людей з темною шкірою, начебто заради їхнього ж порятунку, щоб палаючий хрест світив їм на важкому шляху до раю. Його смерть не була вбивством, то був справедливий вирок — про це, і тільки про це, я писав.

КОМЕНДАНТ. Я про це подумаю.

Комендант розвернувся і вийшов, лікар послужливо рушив за ним, залишивши Сонні та огрядного майора спостерігати за тим, як комісар повільно, скривившись, влаштовується зручніше на своєму стільці.

КОМІСАР. Ну ми з тобою і пара.

Я. Вимкни світло. Я нічого не бачу.

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Щастя?

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Любов?

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Я не знаю!

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Я хочу померти!

Ну от, я це сказав, схлипуючи і завиваючи. Тепер я принаймні знав, що хочу для себе саме того, чого для мене хотіло стільки людей. Сонні та огрядний майор схвально плескали в долоні, а комісар дістав свого пістолета. Нарешті! Смерть болітиме мені лиш мить, а це не так уже й погано, якщо подумати, як сильно і як довго болить життя. Звук подання патрона в набійник був чистий, як дзвін батьківської церкви, який ми з матір’ю чули з нашої хатини кожного недільного ранку. Дивлячись униз, на себе, я досі бачив дитя в чоловікові й чоловіка в дитині. Я завжди був розділений, хоча частково був винний у цьому сам. Я обрав жити двома життями, бути людиною двох розумів — важко було інакше, зважаючи на те, що люди завжди називали мене байстрюком. Наша країна сама по собі була проклята, байстрючна, розділена на Північ і Південь, і якби про нас сказали, що ми самі обрали це розділення і смерть у нашій негромадянській війні, то це була б лише частина правди. Ми не обирали для себе приниження від французів, розділення їхніми руками на несвяту трійцю Півночі, Центру та Півдня, навернення до могутніх сил капіталізму і комунізму для подальшого поділу навпіл, ролей двох войовничих армій у шаховому турнірі холодної війни, розіграному в кімнатах з кондиціонерами білими чоловіками, вбраними в костюми та брехню. Ні, як моє змучене покоління було розділене ще до свого народження, так і мене розділило саме моє народження, у світі, в який я прийшов, майже ніхто не сприймав мене таким, яким я був, — мене завжди штовхали до обрання однієї з двох сторін. Це було не просто складно — ні, це було справді неможливо, бо як я міг обирати поміж собою і собою? Тепер мій друг випустить мене з цього тісного світу обмежених людей, подалі від натовпу, що сприймає чоловіка з двома розумами і двома обличчями за виродка, який хоче мати тільки одну відповідь на будь-яке питання.

Та чекайте — що він робить? Він поклав пістолета на підлогу й став на коліна біля мене, зняв мішок з моєї правої руки, тоді розв’язав на ній мотузку. Я бачив, як я піднімаю до очей руку, помічену червоним знаком нашого братерства. Недолюдськими очима внизу і надприродним поглядом згори я бачив, як мій друг кладе пістолета Токарева мені в руку. Створюючи цю зброю, Совєти спиралися на американський кольт, і тоді як його вага була мені знайома, я не міг тримати його сам, змушуючи друга стискати мої пальці на руків’ї.

КОМІСАР. Ти єдиний, хто може це для мене зробити. Зробиш?

Він нахилився вперед, поставив дуло собі поміж очей, врівноважуючи своїми руками мою руку.

Я. Чому ти це робиш?

Говорячи це, я плакав. Він теж ридав, і сльози котилися по жахливій нестачі того обличчя, яке я не бачив так близько вже кілька років.

Де був брат моєї юності, що зник звідусіль, крім моєї пам’яті? Там і тільки там лишилося його серйозне обличчя, чесне й ідеалістичне, з високими, різкими вилицями, тонкими й вузькими губами, аристократичним тонким носом і широким лобом, який натякав на потужний розум, чия припливна хвиля змила лінію росту волосся. Впізнаваними були лише очі, живі, завдяки сльозам, і тембр голосу.

КОМІСАР. Я плачу, бо мені важко бачити тебе таким хворим. Та я не можу тебе врятувати інакшим чином. Комендант на інше не зголоситься.

Тут я засміявся, хоча тіло на матраці хіба що затремтіло.

Я. І як це мене врятує?

Він усміхнувся крізь сльози. Я впізнав і цю усмішку, найбілішу з тих, які я бачив у свого народу, таку, яка належить синові дантиста.

Змінилася не усмішка, а обличчя, на якому вона була, чи, точніше, місце, де це обличчя було, так що тепер ця біла усмішка плавала в порожнечі, наче жахлива гримаса Чеширського кота.

КОМІСАР. Ми в неможливій ситуації. Комендант відпустить тебе тільки тоді, як ти будеш перевихований. А як же Бон? Навіть якщо і він зможе піти, що ви обидва робитимете?

Я. Якщо Бон не зможе піти… то і я не зможу.

КОМІСАР. І ви помрете тут.

Він ще дужче притиснув дуло