Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

Непривілейований стан суспільства. Це просто звичайні упирі без особливих здібностей і чарівної зброї. Чернь виконує обов’язки на кшталт перевезень, виготовлення чогось, забезпечення армії, придворних та ін. Це зазвичай просто люди, що через укус стали вампірами.

VІІ. ХРАНИТЕЛІ

Живі люди, що служать князям. Назву свою отримали під час Тисячолітньої війни, бо переховували багатство князів від Собору — зібрання тимчасового вампірського уряду (упирям важко відчути щось у людському помешканні). Хранителі також мають свої роди, і через близьке спілкування з упирями перейняли з часом деякі їхні риси: часткову боязнь світла, страх релігії, гострий нюх на кров.

VІІІ

Ксеня була шляхтянкою, тобто родом із упирських правителів середньої ланки, дуже відданих Топешам. Зараз Ксеня єдина була відданою. А ще Ксеня була маленька, струнка, дуже приваблива, дуже розумна і дужче всього фанатична. Сей фанатизм, що, здавалось, лився з неї через край, являв собою наслідок примноженої в багато разів сліпої відданості князям Топешам Ксениних дідів і прадідів, усього її роду.

А не було у Ксені вже зараз, варто сказати, ніякого роду — всіх попалили інквізитори, повбивали найманці, самі ж упирі в боротьбі за владу знищили, і через те, може, була Ксеня вельми сумною завжди і навіть наче у розпачі.

Завжди — це до зустрічі зі Святославом Топешем.

Тупі середньовічного зразка селяни мало не вбили маленьку упирку однієї ночі, а Топеш тоді її врятував.

Було це ось як. Скалічена монастирським хрестом упириця Ксеня проходила вночі (летіти не мала сили) повз загублене між лісів поселення в одній із румунських провінцій. Була дівчина настільки знесилена та пригнічена, що гірко плакала. Не дивуйтесь із цих недолюдків — їм теж буває погано.

Отже, ішла Ксеня, хитаючись, поміж хащі пробиралась, світу через сльози не бачачи, — жалюгідне, скажу я вам, видовище.

Ксеня шляхетної крові, тому не через слабкість чи страх вона плакала, але через образу. Її вже встигли потоптати за довге життя, як багно під ногами, а вона ж не в цьому вбачала свою місію від народження. Ой не в цьому! Вона, Ксеня, як і інші шляхтичі, мала стояти по праву руку князів і вести легіон — ось що значить бути шляхтичем.

Та де! Нічого цього немає, і ось зараз Ксеня така голодна, що мусить зайти в село. Хочеться їсти.

Ніхто не впустить дівчину в хату в такому стані, та й який, врешті, сенс? Вона й дитину малу не поборе, така слаба. Вирішила найпростіше — зайти в курник, поскубти курей.

Тримаючись за стінки, Ксеня заходить у дощану будку курника, хапає першу-ліпшу несучку з гнізда і впивається в неї іклами.

Пір'я набивається дівчинці в ніс і в горлянку, заважає дихати. До болю гірка рідина тече в шлунок, хочеться блювати. Ксеня захлинається тією гидотою вперемішку зі сльозами сорому та болю.

— Ну де ти, Бог?!! — гукає вона, завалившись спиною на підлогу з суцільного багна й посліду і впустивши свою здобич.

— А-а! — верещить несамовито. — Б-о-о-о-о-г! — голосно ридає.

Кури підняли ґвалт, але юнка того не чує.

— А-а! Бог! — лунають важкі схлипування.

У цю мить до курника влетіли сонні люди з ломаками й рогачами, накинулися стрімко на Ксеню.

Ось він мав уже надійти, той кінець — дівчину зараз розшматують.

Єдина думка поволі згасає у мозку разом із лінією життя: «Де ти, Бог?»

Раптом люди почали падати.

Юрба розпалась, полетіла кров, шматки плоті й цілі тіла кидались об стіну навпроти.

Худий згорблений каліка бере Ксеню на руки й виносить із приміщення, злітає в небо.

— Хто ви? — питає та злякано.

— Мовчи, сестро. Відпочинь. Уже все добре.

— Князь?!!

Топеш почув близькість упиря-шляхтича із ведмежого барлога, де саме спав, і вирішив прослідкувати, що ж то воно. Через декілька годин побачив маленьку дівчину, що йшла у бік села. Пошкандибав за нею.

Власне, цей випадок був початком його, Святославової, мрії.

* * *

Грати відчинились, і Топеш поволі вийшов на свободу. Від перших днів недоїдань та безсоння у нього крутиться голова і перед очима стоїть мряка.

— Ксеню… — князь хитається на ногах.

— Так, мій князю, я вас тримаю.

Топеш не зміг стримати пориву своєї хоч і упирської слабкості — не стільки, мабуть, приязні, скільки поваги. Він міцно і як тільки міг ніжно обняв Ксеню, притиснув її голівку до своїх грудей, нахилився щокою до густого каштанового волосся.

Ксеня, здавалося, сама розчулилась іще більше.

— Все вже добре, мій князю. Тепер у нас усе вийде.

— Так, дорога Ксеню, — все вийде.

Топеш трохи опанував себе, глянув Ксені ув очі і пригладив рукою неслухняне пасмо на її чолі.

— Ходімо на волю.

Місячне світло, що впало на очі князю, видало розширені зіниці звичного до дурман-зілля курця.

Кінець другого мотиву

— Так-так, побалакай мені, що тоді мовби дурман-траву не полюбляли — ще й як полюбляли, ліпше нинішнього! Та й чого ти, шановний, мене збиваєш знову? Сказав, курили, значить, курили. Я тобі не Гоголь, щоб карти плутати. Краєзнавець найшовся. Ото й файно, що домовились! Хух! А тепер, любі друзі, наберімося терпіннячка да й слухатимемо нові неймовірні історії про походеньки Безрідного та кумпанії, а слухати, повірте, є що. Тут тобі і про напад на монастир, і про знайомство з сотником, і про Чортів млин. От уже так зразу і страшно, що Чортів млин! Да най буде хоч і дідьків, ви зразу послухайте, тоді будете балакать. Ото ж — увага…

Мотив третій

Про сотника Вишневського, Чортів млин та декілька жорстоких убивств

«І многіє, государь, люди были в то время в церкви мужского полу и женского… великою радостью радовалися и плакали на радости»

(Лист Бутурліна московському царю про теплу зустріч його з послами на українській землі. «Восоединение Украины с Россией», т.1, с. 447)

І

П’яний конюх Путивльського монастиря Павло Чечет