Читати книгу - "Серця трьох"

нашу суперечку, погрози помститись, а менше, ніж за дві години, мене знайдено коло теплого ще трупа. Відтоді я не бував у Сан-Антоніо, а тікаючи звідти, звісно, не барився. Альфаро був дуже відомий, знаєш, такий зух, яких люблять люди. Їх ніхто б не переконав улаштувати бодай спробу суду наді мною. Всі жадали моєї крові, і я швидко накивав п’ятами.

Незабаром, коли я був уже в Бокас-дель-Торо, посланець від Леонсії приніс мені мою обручку. Ось як стоїть справа. Я почував себе препогано. І, не наважуючись повернутись туди, де Солано й решта населення прагнули позбавити мене життя, приїхав сюди вдавати з себе пустельника і порпатись у землі заради Морганових скарбів… Але я й досі ще не знаю, хто загнав ножа Альфаро. Знайшовши вбивцю, я міг би виправдатись перед Леонсією і всіма Солано, а тоді, безперечно, і одружився б із нею. Тепер, коли, все вже минуло, я мушу визнати, що Альфаро був гарний хлопець, хоч і втрачав самовладу з першої ж чарки.

— Ясно, як день! — промурмотів Френк. — Немає нічого дивного, що її батько та брати хотіли прострелити мене. Що довше я дивлюсь на тебе, то більше бачу, що ми схожі, як дві горошиночки, за винятком моїх вусів…

— І цього, — Генрі закасав рукав і показав на лівому передпліччі довгий, вузький білуватий шрам. — Я його дістав, ще малим бувши. Упав із вітряка крізь скляний дах у теплицю.

— Слухай тепер, — мовив Френк, і лице йому розпашіло від думки, що склалась у нього в голові. — Комусь треба врятувати тебе від цієї халепи, і це буде той, хто зветься Френком, один із спільників компанії «Морган і Морган». Ти лишишся тут або переїдеш до Телячого острова й почнеш там копати, а я повернусь і розповім усе Леонсії та її родичам…

— Якщо вони не вб’ють тебе перше, ніж ти спроможешся розповісти їм, що ти — не я, — гірко зауважив Генрі. — З тими Солано чиста морока. Вони спершу стріляють, а потім починають розмовляти. Вони не захочуть і слухати ніяких доказів, поки не вб’ють супротивника.

— А проте я все-таки спробую, — наполягав Френк, бо йому кортіло усунути непорозуміння між Генрі й дівчиною.

Але спогади про ту зустріч будили в ньому дивні почуття. Йому було шкода, що та чарівна дівчина належить людині, такій подібній до нього. І Френкові знову привиділась її постать там, на березі, коли під владою двох протилежних почувань вона то цілувала його, то зганяла на ньому свій гнів і зневагу. Він несамохіть зітхнув.

— Ти чого зітхаєш? — глузливо спитав Генрі.

— Леонсія надзвичайно гарна дівчина, — щиро відповів Френк. — Але ж вона твоя, і я маю за обов’язок повернути її тобі. Де обручка, що вона тобі прислала? Коли протягом тижня я не надіну її на палець Леонсії й не буду знову тут з добрими новинами, можеш відрізати мені вуса разом із вухами.

За годину капітан Тріфзен на знак із берега вислав човна до Бичачого острова, і юнаки почали прощатися.

— Ще дві речі, Френку. По-перше, я забув сказати, що Леонсія зовсім не Солано, хоч і вважає, ніби це так. Це розповів мені Альфаро. Її лише прийнято як дочку, і старий Енріко обожнює її, хоч у неї нема ні краплі крові ні його, ані його породи. Альфаро ніколи не переказував мені подробиць, а тільки твердив, що вона не іспанка. Я не знаю навіть, англійка Леонсія чи американка. Вона добре розмовляє англійською мовою, бо навчалась в якомусь пансіоні. Бачиш, її взято до родини ще немовлям, і вона певна, що Енріко їй батько.

— Не дивно, що вона так на мене накинулась, подумавши, ніби я це ти, — всміхнувся Френк. — Вона ж бо гадала, що ти вгородив ножа в спину її дядькові.

Генрі кивнув головою і повів далі:

— Друге зауваження, дуже важливе. Річ у тутешніх законах або, краще сказати, у відсутності законів. У цій глушині люди роблять, що хочуть. До Панами неблизький світ, та й губернатор цього штату, чи округи, чи як там вони його називають, старе сонливе луб’я. А начальник поліції в Сан-Антоніо така людина, що з ним треба матися на бачності. Це — маленький цар у цьому лісовому закутку й справжня потвора. Затям собі добре. Злочин — то занадто лагідне слово для деяких його вчинків, бо він жорстокий і хижий, як тхір. Найбільша його насолода — скарати когось на горло. Він шалено любить вішати. Стережись його, хоч що б ти робив… Ну от, оце й усе… Отже, половина знайденого на Бичачому — твоя… І гляди, щоб ти надів обручку на палець Леонсії.

Минуло два дні. Метис-шкіпер, обстеживши узбережжя, привіз вістку, що чоловіків Солано немає вдома, і тоді Френк висадився на берег у тому місці, де вперше зустрівся з Леонсією. Ні дівчат із срібними револьверами, ані чоловіків із рушницями ніде не було видно. Скрізь панувала тиша, і єдина особа на березі — маленьке, обшарпане індіянське хлопча, — побачивши монету, радо погодилось віднести записку до молодої сеньйорити з великої гасієнди. Френк видер сторінку з записника й заходився писати: «Я той, кого ви помилково вважали за Генрі Моргана, і маю дещо переказати вам від нього…» Пишучи, він навряд чи думав, що прикрі події насуваються з такою самою швидкістю і в не меншому числі, як за його перших відвідин.

Він би страшенно здивувався, якби міг зазирнути за виступ скелі, на яку спирався, пишучи до Леонсії, що під той час, немов морська богиня, виходила з води, свіжа після плавби й купання. Але Френк спокійно писав, а індіянське хлопча стояло, захоплене цією операцією ще більше, ніж він сам. Отже Леонсія, обійшовши скелю, побачила його перша, і, насилу стримавшись, щоб не зойкнути з несподіванки, повернулася й кинулась навтіки у зелені зарості.

Френк відразу здогадався, що Леонсія десь поблизу, коли почув її крик уже з гущавини. Записка й олівець упали на пісок, а він метнувся на крик і зіткнувся з мокрою напіводягненою дівчиною, що, нажахана, втікала від чогось із заростів. Не збагнувши, що Френк прийшов їй на допомогу, Леонсія знову крикнула.

Вона стрілою промчала повз Френка, мало не збила з ніг індіянського хлопчину й спинилася аж на піску. Тут вона побачила, що перед нею не новий ворог, а рятівник.

— Що з вами? — занепокоєно спитав Френк. — Чи не забились ви часом? Що сталося?

Вона показала на своє голе коліно, де з двох маленьких ранок виступили крапельки