Читати книгу - "Рукопис Оману: Меч Всесвіту , LikoDan "

Лі Чень довго стояла на місці, оговтуючись від зникнення духа дракона Сі-хо. Він дарував їй силу, та її очікувало важке завдання: знайти першу частину Меча Всесвіту, яка покоїлася глибоко під водами озера Ян Цзи. Дорога була довгою і виснажливою, але з кожним кроком дівчина відчувала, як наближається до своєї мети.

Три дні вона йшла по стежинах і густих лісах, обережно пробираючись крізь кам'янисті дороги і звивисті стежки. І, нарешті, на третій день перед нею відкрилося величне озеро Ян Цзи. Воно було неймовірно красивим — блакитна гладь води мерехтіла під сонячним промінням, а тихий вітер створював на її поверхні невеликі хвилі. Лі Чень відчула радість і одночасно тривогу, бо не знала, як дістатися до храму на дні озера.

Вона зробила глибокий вдих і зібралася з духом.

— "Немає іншого шляху, ніж пірнути," — пробурмотіла Лі Чень, намагаючись зосередитися.

Знявши зайвий одяг і залишивши свої речі на березі, вона зайшла в холодну воду. Її тіло охопив холод, але вона намагалася не звертати уваги на це відчуття. Вода була темною, майже чорного кольору, і чим глибше вона занурювалася, тим сильнішим ставав тиск. Лі Чень пливла до самого дна, і, нарешті, їй вдалося побачити стародавній храм.

Перед храмом стояли два велетенські кам'яні охоронці, суворі і непохитні, мов створені з самої землі. Їхні погляди здавалися застиглими у вічності, а на обличчях застиг вираз мовчазної заборони, ніби вони готові зупинити кожного, хто наважиться увійти. Але, відчуваючи силу, яку дарував їй Сі-хо, Лі Чень сміливо пропливла повз них, і вони не завадили її шляху.

Вона продовжила рухатися прямо вперед, поки не опинилася у тронній залі храму. Це було просторе приміщення, де посередині на великому постаменті лежала частина меча. Від неї виходила надзвичайна енергетична сила, яка просочувала кожну частинку простору навколо.

Лі Чень підійшла ближче і простягнула руку до меча, але в ту ж мить яскравий промінь енергії відштовхнув її назад. Вона ледве втримала рівновагу, і перед нею постала дивна постать — це був хранитель храму. Він виглядав суворим і ворожим, а на його обличчі застигла посмішка, що одночасно виглядала загадковою і зловісною.

— "Чого ти шукаєш тут, смертна?" — запитав хранитель, його голос звучав як холодний вітер.

— "Я шукаю частину Меча Всесвіту," — сміливо відповіла Лі Чень, намагаючись приховати хвилювання.

Хранитель подивився на неї, і в його очах загорілися іскри зацікавленості. Він схилив голову, ніби уважно оцінюючи її, і несподівано запитав:

— "А чи є в тебе мрії, дитино? Чи не затьмарені вони прагненням до могутності і сили?"

Лі Чень задумалася на мить, потім впевнено відповіла:

— "У мене немає великих мрій. Я лише прагну виконати свій обов’язок і зберегти світ у рівновазі."

Хранитель посміхнувся ще ширше, його усмішка стала більш зловісною.

— "Тоді, дозволь мені показати тобі твою справжню мрію," — промовив він, і змахнув рукою.

Раптом кімнату наповнило сліпуче світло, і все навколо зникло. Лі Чень відчула, як її охоплює дивне почуття полегшення і спокою, якого вона давно не відчувала.

Коли світло згасло, вона опинилася на знайомій вулиці в своєму рідному селищі. Вона озирнулася навколо і побачила свого батька, який стояв трохи далі й усміхався їй.

— "Тату!" — вигукнула Лі Чень, її серце переповнювалося радістю, і вона побігла до нього, міцно обіймаючи.

Її батько виглядав так, ніби нічого незвичного не відбувалося. Він обійняв її у відповідь і ніжно посміхнувся.

— "Що з тобою, доню?" — запитав він, злегка нахиливши голову. — "Ми з твоєю мамою давно на тебе чекаємо. Іди всередину, обід готовий."

Лі Чень відчула, як її серце знову завмирає, і тихо, майже прошепотіла:

— "Мама…"

Вона не розмірковуючи побігла до будинку, і, зайшовши всередину, побачила свою матір. Вона була такою, як Лі Чень пам'ятала її з дитинства, з довгим чорним волоссям і ніжним обличчям. Вона стояла посеред кімнати, вдягнена у красиві шати, що нагадували нічне небо, і усміхалася їй, як колись давно.

— "Мамо!" — вигукнула Лі Чень, підбігаючи до неї і міцно обіймаючи. Її серце переповнювалося радістю і теплом, і їй здавалося, що нарешті її найбільша мрія здійснилася.

Але раптом вона почула голос хранителя, що лунав звідусіль, пронизуючи її душу.

— "Ах, твоя велика мрія — це повернути маму," — сказав він, і його голос був сповнений таємничого сміху. — "Це бажання закарбоване в самому твоєму серці. Але якщо ти хочеш отримати частину меча, ти мусиш позбутися цієї мрії."

Лі Чень завмерла. Вона дивилася на матір, але її розум уже не міг відкинути того, що казав хранитель. Її щастя здавалось ілюзією, і ця думка заповзала в її серце, повільно, але невідворотно.

Вона підійшла до дверей і вийшла з дому, дивлячись у небо, повне хмар. Її очі почали наповнюватися сльозами.

— "Це не може бути правдою…" — прошепотіла вона, голосно кричачи у небо. — "Це все неправда!"

Її батьки підійшли до неї, намагаючись заспокоїти, але Лі Чень обернулася до них і, опустивши голову, сказала тихим голосом:

— "Ви… ви не справжні. Це все лише сон, омана, що створена для мене."

Раптом усе зникло. Вона знову опинилася у холодному храмі, а перед нею, на постаменті, лежала частина меча. Кайдани з нього впали, і тепер меч був вільним.

Лі Чень піднялася, витерши сльози, і підійшла до меча. Вона простягнула руку і, торкнувшись його, відчула сильний спалах енергії. Зелене сяйво раптово охопило все довкола, а її видіння були заповнені дивними образами.

Вона побачила жінку, яка тримала в руках меч і немовля. Жінка стояла на полі бою, оточена вогнем і руїнами, але її погляд був сповнений рішучості.