Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Ти нічого не зробив, Тодде, — повертається до мене Бен. — Ти взагалі нічого не зробив.

Він міцно-міцно мене обнімає, аж я відчуваю, як мої груди знову стискаються, так шо я збентежений, наляканий і злий. Ще цього ранку, коли я тільки виліз із ліжка, в цьому світі всьо було як завжди, а зараз гляньте, мене шлють кудись геть, а Бен і Кілліан поводяться так, ніби я вмираю, і я навіть не знаю, чого це нечесно, але це просто нечесно.

— Я знаю, шо це нечесно, — каже Бен, відсторонюючись і пильно дивлячись мені в очі. — Але цьому є пояснення.

Він розвертає мене, і відкриває мій рюкзак, і я чую, як він шось звідтам дістає.

Книжка.

Я дивлюся на нього і відвожу погляд.

— Бене, ти ж знаєш, шо я не дуже добре вмію читати, — кажу я, дурний і завстиджений.

Він трохи присідає, так шо ми реально опиняємся лицем до лиця. І від його Шуму мені геть не стає краще.

— Я знаю, — типу лагідно каже він. — Я завжди хотів проводити трохи більше часу… — він замовкає. Тоді знову протягує книжку. — Це твоєї ма’, — каже він. — Це її щоденник, починаючи від дня, коли ти народився, Тодде, — він опускає погляд на нього, — аж до дня, коли вона померла.

Мій Шум відкривається навстіж.

Моя ма’. Це власна книжка моєї ма’.

Бен проводить рукою по палітурці.

— Ми обіцяли їй, шо ти будеш у безпеці, — каже він. — Ми їй обіцяли, а тоді нам прийшлось це забути, аби в нашому Шумі не лишилося нічого, нічого, шо могло би підказати комусь, шо ми хочемо зробити.

— Включно зі мною, — кажу я.

— Інакше не можна було. Якби хоть крихта попала в твій Шум, а з нього — в місто…

Він не договорює.

— Як і тишина, яку я нині знайшов на болоті, — кажу я. — Коли це попало в місто і збурило таку бучу.

— Ні, це було несподівано, — він підвів погляд у небо, ніби показуючи, наскільки ж це справді було несподівано. — Ніхто й не думав, шо таке може статися.

— Це небезпечно, Бене. Я відчуваю.

Але він лише знову протягує мені книжку. Я вже починаю хитати головою.

— Бене…

— Я знаю, Тодде, — каже він. — Але постарайся, прошу тебе.

— Ні, Бене…

Він знову перехоплює мій погляд. Утримує мій погляд своїм.

— Ти довіряєш мені, Тодде Г’юїтте?

Я чухаю свій бік. Не знаю, шо відповідати.

— Ясно шо довіряю, — кажу я. — Ну, точно довіряв, доки ти не почав пакувати мої сумки, про які я навіть не знав.

Він дивиться на мене пильніше, його Шум сфокусований, ніби промінь.

— Ти довіряєш мені? — знову питає він.

Я дивлюся на нього, і таки так, довіряю, навіть зараз.

— Я довіряю тобі, Бене.

— Тоді вір мені, коли я кажу тобі, шо все, шо ти знаєш зараз, Тодде, це все неправда.

— Шо — все? — я питаю, і мій голос трохи гучнішає. — Чого ти не можеш просто мені сказати?

— Бо знання небезпечне, — каже він, такий сірьозний, яким я його ще не бачив, а коли я дивлюся в його Шум, аби побачити, шо він ховає, то Шум реве і відкидає мене. — Якби я розказав тобі зараз, то воно б шуміло в тобі голосніше, ніж вулик під час медогону, і мер Прентісс знайшов би тебе швидко, як раз плюнути. А тобі треба забратися звідси. Ти мусиш піти так далеко, як тільки вийде.

— Але куда? — питаюся я. — Більше ж нічо немає!

Бен глибоко вдихає.

— Є, — каже він. — Є ще дещо.

Я на це ніяк не відповідаю.

— Там на початку книжки, — каже Бен, — є складена мапа. Я сам її зробив, але не дивися на неї, не дивися, доки не виберешся з міста, добре? Просто йди на болото. Там ти вже будеш знати, шо треба робити.

Але з його Шуму мені добре чути, шо він узагалі не впевнений, чи я буду знати, шо треба робити.

— Чи шо мені там треба шукати, правда?

Він нічо на це не каже.

А я думаю.

— Як ви догадалися, шо треба наперед скласти сумки? — кажу я, трохи відступаючи. — Якшо ця штука в болоті така несподівана, то чого ви були всі такі готові виперти мене в дику природу прямо сьогодні?

— Такий був план від самого початку, відколи ти був ще зовсім маленький, — я бачу, як він глитає, я відчуваю його сум навколо себе. — Щойно ти підростеш достатньо, шоби самостійно…

— То ви мене зразу викинете кроклам на з’їжу, — я відступаю ще далі назад.

— Ні, Тодде…

Він підходить, тримаючи книжку в руках. Я знову відхожу назад. А він махає рукою, типу, як хочеш.

І він заплющує очі і відкриває для мене свій Шум.

Ще один місяць — це перше, шо там чується…

А далі моє деньнародження…

День коли я стану чоловіком…

І…

І…

І там воно всьо…

Шо станеться…

Шо робили інші хлопці, котрі стали чоловіками…

Самі…

Самостійно…

Як із них виривали дитинство до останнього кусочка…

І…

І…

І шо насправді сталося з тими хто…

Срака…

І я більше не хочу нічо про це казати.

І я навіть не знаю, як я відцього чуюся.

Я дивлюся на Бена, і він уже інший чоловік, ніж завжди був, не такий чоловік, як той, котрого я завжди знав.

Знання небезпечне.

— От чому тобі ніхто не каже, — сказав він. — Аби ти не втік.

— А ти б мене не захистив? — кажу я, знову нявкаючи (заткнися).

— Так ми тебе й захищали, Тодде, — каже він. — Відсилаючи тебе геть. Ми мали переконатися, шо ти зможеш вижити сам, того ми тебе й навчили всього цього. А зараз, Тодде, тобі треба йти…

— Якшо це станеться вже через місяць, то нашо чекати аж так довго, чого б не забрати мене раньше?

— Ми не можемо піти з тобою. В цьому й проблема. І тебе самого ми не могли відправити геть. Не могли дивитися, як ти йдеш. Такий малий, — він пальцями знову потирає палітурку. — І ми надіялися, шо може статися чудо. Шо нам, може, не доведеться…

Втратити тебе, каже його Шум.

— Але чуда не було, — за секунду кажу я.

Він хитає головою. Простягає книжку.

— Пробач, — каже він. — Мені дуже шкода, шо всьо вийшло саме так.

І в його Шумі стільки справдешнього смутку, стільки турботи і неспокою, шо я точно знаю — він говорить щиро, я знаю, шо від нього вже нічо не залежить, і мене це бісить, але я беру книжку, запаковую її в пластик і запихаю в рюкзак. Ми більше нічо не кажемо. Шо ще можна сказати? Всьо і нічо. Всьо сказати не вийде, тому ми не кажемо нічо.

Він знову притягує мене до себе, мої губи притискаються до його коміра, як тоді, коли мене обнімав Кілліан, але цей раз я не відсторонююся.

— І завжди пам’ятай, — каже він. — Коли твоя