Читати книгу - "У пошуках чарівної книги, Алюшина Полина"

Наступного ранку всі дружно переправилися через річку і відправилися до лісу Неповернення. Цей ліс був самою крайньою частиною материка і океан, що оточує його з трьох сторін, ніби захищав живучих від тієї ненависті й гніву, що жили в ньому. Кожний, хто намагався проникнути в ліс, був поглинений своїми ж кепськими думками. Плутаючись між темними стволами лісу Неповернення, живі істоти навіки зникали у його темряві.
Ліс був темним і похмурим, густим і корявим. У його темряві постійно ввижалися страшні монстри та жахливі тіні. Дивні чорні думки проникали до голів подорожан, випробовуючи свідомість. Постійно спливали старі образи, не вирішені конфлікти. Ненависть пробиралася до самого серця мандрівників. По спині бігали мурашки, а горло перехоплювало від невідомого страху. Навіть Елла з Беллою, зазвичай веселі, принишкли. Ельфійська тонка натура просто не могла винести тієї ваги, яка обрушувалася на неї з кожним кроком. Дівчата з похмурими обличчями та похилими головами йшли вперед. Марк же почував себе краще за всіх. Він звик до брутальності війни та черствості людей та навчився не звертати уваги на всю темну сторону світу. Велетень, вирішивши розвеселити принцес, наздогнав ельфієк і обійняв їх за плечі:
- Не бійтеся, все буде добре. Не встигнете озирнутися, як монстри знайдуть нас.
- Н..На..віщо.. Тобі… монстри? - Відповіли обидві, стукаючи зубами.
– Я давно не розминався. Аж спина боліти стала. А завдяки монстрам я зможу вилікувати свою спину. – Сказав велетень, широко посміхаючись. Елла й Белла переглянулися й стали тремтіти ще сильніше. Гарвард, наздогнавши сестер, сказав:
- Не звертайте уваги на слова Марка, ви й кліпнути очима не встигнете, як ми перетнемо цей ліс.
- Скоріше б.
Сокан йшов за всіма, він був стурбований становищем.
- Надто тихо у лісі. - Сказав він шепотом. Темрява передвіщала неприємності, а з кожним кроком робилося все темніше та темніше. І чи то ніч так швидко настала, чи то в самій глибині лісу стояла вічна тьма, але поступово почуття часу зовсім зникло. Ніхто вже не розумів, скільки годин вони йдуть по цьому похмурому лісі. Ніхто не розмовляв, перебуваючи у своїх думках. Усі відчували незрозумілу злість і тугу за тим, що вже майже втратило зміст.
Усі як по команді зупинилися на крихітній галявині посередині густого та похмурого лісу. Багаття не розводили. Три сестри присіли на колоду відпочити від усього того, що насідало на них. Але спокійно сидіти їм не вдавалося. Вони постійно здригалися і оберталися при кожному шереху.
- Щось тут не так. - Сказав Гарвард, що стояв з Марком і Соканом недалеко від принцес.
- Із чого ти це взяв? - Запитав Марк.
- У ельфів дуже чутливий слух. Принцеси такі стривожені не просто так. Щось дуже погане відбувається у темряві непролазного лісу. - Послухавши Гарварда, маг підійшов до Ізабелли та її сестер.
- Що вас турбує у лісі?
- Хтось спостерігає за нами.
- Що?
- Це вовки! 
І тут пролунало протяжне виття. Гном і Марк здригнулися. Несподівано через дерева та кущі стали вистрибувати вовки. Їхні рубінові очі блищали в пітьмі, чорна як ніч шерсть стояла сторчма. Ізабелла різко встала, і ринулася в ліс, кричачи іншим:
- Біжіть, біжіть не озираючись! 
Усі рвонулися слідом за нею. Вовки, як величезна чорна хвиля, стали переслідувати мандрівників. Дерева та корчі заважали бігти. Єльфійки й Марк бігли поруч. Гном, напрочуд, біг дуже жваво, і наганяв їх на своїх маленьких ногах. Самим останнім біг Сокан.
Ватажок зграї, білосніжний вовк величезних розмірів, переслідував мага. Ізабелла із сестрами помітили спереду рів завширшки кілька метрів, і розігнавшись, з легкістю перестрибнули його. Марк, закривши очі, також перелетів слідом за дівчатами. Коли гном з'явився з-за дерев, усі почули крик Сокана. Гном різко зупинився, розвернувшись, кинувся на допомогу. В Ізабелли перехопило подих. І вона без роздумів стрибнула назад і зникла серед темних дерев.
Зуби вовків рвали одяг хлопця, рвали тіло. Він намагався відбиватися сумкою, біля якої лежали циліндр та карта. Остання весь час кректала і підказувала: «Бий його, бий. Та сильніше, сильніше». Але проти гострих вовчих іклів цього було мало. Поки Сокан відбивався від одного звіра, інші хапали його. Маг кричав від болю і всіляко намагався врятуватися. Зненацька поруч пролунав крик гнома. Він налетів на вовка, який схопив за руку його друга і відрубав йому голову своїм топором. Інші вовки спробували напасти на Гарварда, але той розкидав їх у різні боки. З темряви вистрибнув ватажок і завалив бідолашного гнома на землю. Сокира Гарварда відлетіла убік, залишивши його зовсім беззбройним. Білі кошлаті лапи ватажка стали йому на грудях, не даючи можливості підвестися. Паща роззявилася, оголюючи величезні білосніжні зуби. Гном вирішивши, що це кінець, але вовк, зненацька, впав мертвим. З його голови стирчала стріла. Ізабелла вступила у бій. Швидко вона вклала вічним сном ще трьох. Останні два вовки, побачивши перевагу на боці двоногих, миттєво помчали назад у хащу лісу. Гарвард підвівся і заспішив до мага, що лежав на землі, і стогнав від болю.
- Не турбуйся, друже, я тобі зараз допоможу. Треба лише знайти потрібні трави.
- Не треба нічого шукати, я сама загою йому рани. - Сказала Ізабелла і подивилась на гнома.
- Ладно, тоді піду інших покличу.
За кілька хвилин маг уже сидів біля палатки. Ельфійка обережно ввійшла в палатку, зняла із себе пошарпаний плащ, і сіла напроти мага.
- Дай руку, я загою. Сокан витягнув хвору руку вперед. Дівчина ніжно взялася за його передпліччя обома долоньками, промовила магічні слова. Її руки стали світитися. Маг почув легкий лоскіт, але потім, чим вище ельфійка піднімала свої долоні, тим становилось болючіше. Адже рана була глибокою, і її відновлення було дуже складним завданням. Ізабелла випадково подивилася на Сокана, і зненацька стиснула руку. Від цього хлопець скривився.
- Вибач, будь ласка, я не хотіла! – Зам'ялася вона злякано.
- Та добре, все гаразд. Вовчі зуби робили болючіше. - Спокійно відповів Сокан і широко посміхнувся дівчині. Від цієї посмішки в ельфійки почервоніли щоки та затремтіли вуха. Вона повільно опустила очі і ледь чутно вимовила:
- Ти такий добрий, завжди посміхаєшся. 
Сокан запитливо дивився на дівчину. Ізабелла зрозуміла, що сказала те, що говорити не треба було. І щоб роз'яснити ситуацію, додала:
- Ой, не бери до уваги, просто думки вголос.
 За кілька хвилин, коли дівчина перев'язувала руку хлопця, він нахилився до ельфійки і ніжно поцілував її в висок, і швидко відсунувся. Ізабелла підскочила від несподіванки, і сильно почервоніла.
- Ти чого? - Запитала вона розхвилювавшись.
- Я нічого. - Відповів маг. Почервонівши ще сильніше, ельфійка вийшла з палатки. Відійшовши подалі, вона обернулася. Їй стало так тепло та спокійно на душі. Але тут за її спиною почулися голоси Елли та Белли.
- Так, так, так. Що тут відбулося, поки нас не було? – Промовили сестри дівчини.
- Та так, нічого. – Сказала Ізабелла, ховаючи свої червоні щоки.
- Ну, і довго ти збираєшся приховувати свої почуття?
- Ви хочете, щоб я йому зізналася?
- Так, або буде пізно.
- Ви впевнені? Не думаю, що він буде радий це почути.
- Ти розум втратила! Ти бачила, як він дивиться на тебе? А тоді, на болоті, коли він узяв тебе за руку, ти бачила, як сяяли його очі? А пам'ятаєш…
- Добре, добре. Я вас зрозуміла. Дайте мені трохи часу. - Ельфійка подивилася на палатку і, коли звідти вийшов маг, її вуха знову затремтіли. А серце так і забилося у грудях ще швидше.