Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Саша, — продавчиня широко посміхається. Ще одна мамина знайома. Деколи мені здається, що всі один одного знають в нашому містечку.

— Добрий день, — не можу не посміхнутись у відповідь.

— Як мама? 

— Ось послала мене по солодке. Але все добре.

— Чай без солодкого, як хлопець без дівчини, — вона сміється, а мене ця фраза вганяє в ступор. Чому у хлопця обов’язково повинна бути дівчина? Типу, без стосунків ти не повноцінна людина? 

— Дайте мені, будь ласка, той шматок медовика, — показую пальцем через вітрину, на якій залишається мій відбиток. — І тістечок Корівка штучок шість. 

Вона починає пакувати моє замовлення, а я стою і до сих пір думаю про її слова. Невже кожна людина буде мені про це казати? Що зі мною не так? Чому я не можу просто закохатись в гарну дівчину, щоб від мене всі відстали? Та чи потрібні мені стосунки заради когось? Адже мені завжди хотілося кохання, яке я граю на сцені. З тими клятими метеликами в животі. Та, на жаль, я ніколи не відчував нічого подібного. І це мене лякає, якщо чесно. Адже кожна людина повинна кохати, ні? 

— Готівкою чи картою? — голос жінки змушує мене випірнути з густих думок.

— Картою, — дістаю телефон, щоб заплатити за солодощі. 

Побажання гарного дня вже не слухаю. Хочу вийти звідси швидше, тому що, здається, маленький простір давить з усіх боків. Навіть запах солодощів не може мене відволікти. Ну, бляха, треба було ж цій гарній жіночці сказати про дівчину! Кожна кульгава собака хоче мені знайти пару. Але ніхто не питає мене, чи хочу я цих відносин. Може я просто ще не знайшов ту саму. А можливо, такого кохання, як на сцені, просто не існує. Воно — просто гарна видумка сценаристів, письменників, художників, щоб заохотити до читання романтичних осіб. Скільки жінок та дівчат все життя хочуть собі знайти містера Грея, який буде їх катати на вертольоті вдень, а вночі займатися гарячим сексом? А тепер, скільки дівчат і жінок дійсно знайшли щось подібне? Здається, що статистика не така яскрава, як хотілося б.

***

Коли повертаюсь додому, то чую, що грає музика. Так вже повелось, що батьки звикли абсолютно все робити під музичний супровід. Тому в нашому домі буквально завжди грала музика, або хтось співав на весь голос. Насправді, я дуже люблю цю звичку, тому що музика оточує мене всюди з самого дитинства. Як розповідала мама, вона не співала мені ті класичні колискові, а просто перероблювала ритм відомих пісень. Хто ще може похвастатись, що пускав бульбашки під Rainy man. Ось і зараз бачу маму, яка балансує на кріслі, намагаючись витерти пил з люстри, при цьому підспівуючи Леді Газі. 

— О, ти вже вдома? — вона помічає мою присутність, навіть не обертаючись.

— Я торт купив і Корівку, — залишаю покупки на столі.

— Тато буде щасливий. Він за Корівку готовий мене продати, — сміється.

— Тебе якщо куплять, то потім віддадуть назад, ще й доплатять, щоб я забрав, — тато у вітальні витирає листя якогось фікуса. Так, для мене всі кімнатні квіти — то фікуси. Не пам’ятаю їхніх назв. 

— Добре, що ти купив солодощі, — мама нарешті спускається з крісла, — я думала щось приготувати, але твій тато сказав, що не хоче ще раз прибирати на кухні. Тому зробимо просто звичайне чаювання.

— Я не проти.

— Щось сталось? — від цього уважного погляду мами у мене завжди мурашки по шкірі.

— Ні, — намагаюся правдоподібно збрехати, — там просто так жарко. Вже пожалів, що вийшов.

— Забіжи в душ перед тим як прийдуть гості.

— Чудова думка, — ідеальна зміна теми. 

На вулиці дійсно жарко, тому заспокоюю себе думкою, що не повністю збрехав мамі. Чомусь навіть не хочу розповідати їй про розмову з жінкою в цукерні та про шанувальницю з кав’ярні. Я знаю, що це все обернеться проти мене, щоб наголосити на тому, що я самотній і бла-бла-бла. Нудить вже від цих розмов. А зараз ще й гості будуть. Як же не обсмоктати моє приватне життя. Ще не пізно втопитись у ванній?

***

Мені страшенно не хочеться бачитись з гостями. Це не вихідний моєї мрії. Відчуваю себе, наче мені досі п’ятнадцять років і я повинен робити те, що диктують мені батьки. Ні, я не можу сказати, що вони завжди керували мною. Але я наче застряв у одному дні, і не змінюється нічого, крім мого віку. Чому саме зараз я почав замислюватись про те, що моє життя далеко не мрія? Справді. Воно більше схоже на нудний серіал, який ти вимикаєш на третьому сезоні, тому що кожна серія схожа на попередню. Та й головний герой грає так собі. І, бляха-муха, я той самий головний герой, який не викликає ніяких відчуттів, окрім нудьги. 

Чую дзвінок у двері, як мама відкриває гостям і голосно вітається. Вона завжди голосна. А я просто дивлюся на себе у дзеркало і намагаюсь там побачити хоч щось цікаве. Кучеряве волосся стало ще більш кучерявим після душу, помічаю на свої окулярах плямку. Але і так збирався одягати лінзи. Чомусь не хочу показуватися людям таким домашнім. Наче ті срані лінзи — моя броня. Супермена не впізнавали без окулярів. Було б круто потрапити в такий всесвіт, де одна маленька деталь може зробити тебе незнайомою людиною. Але що б я робив, якщо мене б ніхто не знав? Здається, що така сила не дасть мені нічого. Я б все одно поводив себе, як збентежений підліток, який не знає, чого він хоче. Десь читав, що інколи заручники пубертатного періоду бунтують, щоб бунтувати. Без конкретної мети. Ось і мені здається, що я бунтую всередині себе, щоб бунтувати. А потім знову йду і роблю те, що завжди.