Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

час, перейшла на пуделя. Коли ж він тепер їде в Гарвард, запитала одна дама, а коли він сказав і про це, на жаль, так тихо, що решта, по той бік абажурів, запитали вдруге, і по тому, як Ендерлін був змушений відповісти ще раз, і то досить голосно, щоб усі почули, коли Ендерлін поїде, напевне, до Гарварда, він, природно, знову опинився в центрі уваги, а пудель гасав по кімнаті. Тепер, гадав Ендерлін, треба розповісти щось веселе, анекдот, який створить товариську атмосферу. Але йому нічого не спадало на гадку. Його слів чекали не дуже нетерпляче, але з охотою. Що скаже чоловік про свою кар’єру? Майже всі успішні чоловіки прагнуть, щоб їх коли-небудь вигнали з університетської посади, про це знають, але завжди залюбки слухають. А от Ендерлін не знає нічого, йому дали слово, а він лише знає, що не має чого сказати. Господар тим часом запропонував сигари, а його дружина знайшла час вигнати пустотливого песика, що вважав себе за центр уваги замовклого товариства. А до півночі ще далеко...

— Гермес прийшов.

Оце й усе, що тямив тепер сказати Ендерлін, античну приказку, яка точно передавала збентеженість тієї миті. Але це ще не все, Гермес — тема праці, яка стала причиною його запрошення до Гарварда... Зрештою вже господар відчув свою відповідальність за тишу і спробував розважити товариство, яке вже не розважалося саме, і то анекдотом, що, проте, пройшов непоміченим, усі чекали на слово Ендерліна. Він нічого не міг удіяти, тож і далі мовчав, запхавши ліву руку в кишеню штанів, а правою тримаючи склянку, власне, єдиний у товаристві, хто слухав господаря, решта слухали, так би мовити, тільки його особу, сміялися, коли сміявся Ендерлін, бо Ендерлін був у фокусі уваги; він і далі мовчав, і не зараджувало навіть те, що й сам господар, до речі, блискучий оповідач; пауза, коли він знову пішов до погреба, почалася безневинно, гості міняли місцями схрещені ноги, струшували попіл, хтось відчинив вікно, і всі привітали цю дію, але пауза довшала, хтось пропонував усім печиво, люди курили, дзиґарі пробамкали дванадцяту годину, а коли господар повернувся з новою пляшкою, він гадав, що вистава Ендерліна вже скінчилася, обвів очима кімнату, запитав, про що мова, й відкоркував...

Люди мало-помалу втяглись у розмову.

Тільки в Ендерліна, що при нагоді попрощався, щось сталося, а втім, не вперше і, мабуть, не востаннє. Щоб дійти якогось висновку, йому потрібно багато дрібних страхів. Сам у своїй машині, коли, завагавшись, устромив ключ, увімкнув запалення, а потім відчув полегкість, що принаймні працює двигун, він уже не думав про те. Який пустий вечір...

Тягнулася довга й безрадісна година — так я уявляю собі, — бентежна година, коли Ґантенбайн, із синіми окулярами на обличчі й ціпком між колінами, чекав у передпокої міського відділу охорони здоров’я. Навіть сліпий, мусив збагнути він, — член суспільства. Без жовтої нарукавної пов’язки він безправний. Ґантенбайн дивиться на картину якогось місцевого художника, що саме звідси почав публічний продаж своїх полотен, він сидить сам-один у голому передпокої і є, мабуть, першою людиною, яка бачить цю картину. Зате тут уже не почитаєш газети, яка лежить у кишені плаща. Будь-якої миті може ввійти хто-небудь. Крихітна бабуся, такий собі гном, шкарбуни на ногах і зів’ялий капелюшок давно вже завеликі для неї, так само як і вставні щелепи, громадянка, що бореться за місце в одному з гарних і слушно розхвалених в усіх газетах старечих притулків міста Цюриха, була в черзі попереду нього, й Ґантенбайн пообіцяв тримати за неї кулаки, про що, звичайно, забув, бо сидів тепер сам із передзвоном об одинадцятій годині, занепокоєний власним майбутнім, поки вона сидить тепер перед зичливим безсиллям міського лікаря, крихітка з величезними щелепами та вусами під носом, візит триває вже десять хвилин. Передзвін об одинадцятій годині, ця найрадісніша прикмета Цюриха, перед відчиненим вікном був би ще гарнішим і дзвінкішим, але Ґантенбайн усе-таки не наважується підвестися й відчинити вікно. Він терпляче сидить з окулярами на обличчі й чорним ціпком між ногами — як і годиться, коли хочеш отримати жовту нарукавну пов’язку. Тут треба мати докази, довідки принаймні від двох окулістів. Біганина (неодмінно з ціпком, що постукує по бровці!) і балачки, аж поки два місцеві лікарі дали себе одурити, не виставивши за це надто великого рахунку, забрали в Ґантенбайна майже місяць, а скільки нервів! Але тепер довідки, оті докази, в нього в кишені, потрібна тільки печать відділу, що, як кажуть, має поставитись із розумінням, хоча Ґантенбайн змушений чекати, немов геть усіх сліпих цього світу слід узяти на облік... А чи не було б вигіднішим, укотре запитує себе Ґантенбайн, бути глухим замість сліпого, але тепер уже надто пізно... Передзвін об одинадцятій годині замовк, натомість тепер чути десь поряд стукіт друкарської машинки, мабуть, задля піклування про стареньку, бо щоразу треба подавати дедалі більше даних, дату народження, ім’я батька, чию могилу вже знищили, дівоче прізвище матері, останнє місце проживання, хвороби, адресу одного ще живого сина за океаном, який міг би забезпечити страхування. Надрукували все. Ґантенбайн, аж йому гупає серце, думає тепер про свої відповіді тій машинці поблизу. Невже він відчуває докори сумління? Інколи Ґантенбайн заплющує очі: щоб відчути себе у своїй ролі. Але потім, дуже часто він устигне лише кілька разів удихнути повітря, знову розплющити очі його спонукає не цікавість до всього відкритого очам, принаймні не передусім, бо ж відомо, який мають вигляд передпокої установ. Може, це прикмета старості, коли все, що можна бачити очима, йому вже видається передпокоєм. І все-таки він знову розплющує очі. Сітківка — це захист від підозри, яку пробуджує в ньому майже кожен шерех, а також захист від часу; він бачить, що показують дзиґарі на дзвіниці церкви Санкт-Петер, а дзиґарі завжди показують тепер. Захист від спогадів та їхньої пащі. Ґантенбайн радіє, що насправді він не сліпий. А втім, він уже досить добре звик до зміни забарвлення, яку спричиняють сині окуляри: матового сонця над фасадами з попелу, бронзового листя, хмар, що облудно загрожують чорнильною бурею. Дивною, і то так, що Ґантенбайн ще досі не звик, є тільки осенево-жовта шкіра жінок.

Одного разу, саме тоді, коли Ґантенбайн глянув на свого годинника, крізь передпокій пройшов службовець із чорною течкою (тільки чорне лишається чорним) у синюватій руці, мовчки й не кивнувши головою; можливо, він уже знає, що тут сидить сліпий, хай там як, ніхто не кивнув головою,