Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

а й з темними окулярами для сліпих у правій руці. Щоб було легше прочитати. Годі було б вийти з ролі ще промовистішим способом, але Камілла просто вибачилася, що в домі немає ніякої іншої марки коньяку, і тільки страх бути тепер остаточно викритим вочевидь урятував його від жесту, який насторожив би Каміллу: одразу знову начепити на носа окуляри. Він не одягнув їх. З переляку. А згодом, коли вже випив коньяку, щоб відійти від переляку, і знову начепив окуляри, то був цілком вірогідний, звичайний жест, мимоволі побіжний і непомітний, що аж ніяк не уривав розмови. Отже, вони розмовляли про останній політ у космос, а водночас про майбутнє й про людство, тобто про речі, яких не годен побачити ніхто. А втім, її шубка, як дивитися без окулярів, була бурштиново-жовта, її коси, звичайно, не зеленаво-сині, а білі, кепсько знебарвлені перекисом. А губи аж ніяк не сливово-сині, до яких Ґантенбайн уже звик, і тому справжня барва її губної помади, коли дивитися без окулярів, видавалася не менш неприродною. Отже, іноді таки варто знімати на хвилинку окуляри. Ґантенбайн тепер знав, що її квартира не фіалкова, а суцільний несмак, звичайний несмак, і справді могла б бути і квартирою науковця, і квартирою художника-графіка абощо. Бракувало тільки книжок. Може, він хоче послухати платівку? Для нього це велика насолода, тож він запитав, котра година. Початок другої, відповіла Камілла. Його годинник показував за десять другу. Вона, здавалося, хотіла затримати його, тішилася, що її не бачать. Камілла насолоджувалася своєю роллю. Коли Ґантенбайн спорожнив другий келишок коньяку, дзиґарі вибили другу годину. Вона вочевидь не працює десь у кабінеті. Дама? Аж ніяк. Вона, здається, пишалася своїм словником, що породжував підозру про її буржуазне походження, відвертим словником, і, коли знову задерла вгору коліна, Ґантенбайн якраз думав, якою хоче видаватися Камілла Губер. Трохи молодшою, ніж насправді, тут уже сумнівів немає. І не раз повторює, мовляв, навіть якщо жінка така молода, як я. Ґантенбайн заплющує очі, щоб краще стежити за її думками. Один раз Камілла виходила заміж. Один раз, не більше. Раз по раз наголошувала, що вони, чоловіки, зі своїми грішми можуть усе собі дозволити. Жінка, яка працює, має такі самі права, що й чоловік, вважала Камілла. Ну, а бути хатньою господинею якогось чоловіка тільки тому, що кохаєш його, — це, на її думку, остання річ. Просто остання. Камілла не продається. Ті часи вже минулися. Звичайно, інколи в неї є приятель, адже вона молода, але не має ніяких упереджень. Нехай сусіди думають що завгодно. Незалежна жінка. Самостійна. Аж ніяк не дама, яку можна легко схилити до чого завгодно. Вона цурається буржуазного шлюбу, розумієте. Шлюб — лише продана незалежність. Про таке не йдеться. Ґантенбайн розумів. Сучасна жінка. Працевлаштована, дарма що Ґантенбайн ніколи не побачить її за роботою, жінка, яка твердо стоїть на ногах і водить свою машину, розумієте, свою, зароблену власною працею машину. По-іншому Камілла й думати не могла про своє життя, ця самостійна й незалежна жінка, жінка сьогодення, і зайве казати, що вона повторювала ці слова раз у раз; Ґантенбайн уже зрозумів, яку роль вона думає грати перед ним, і він погодиться з цією роллю, якщо Камілла за те лишить йому роль сліпого.

— Звісно, — сказав він, коли вже ступив на поріг, а вона подала йому чорного ціпка, про якого він мало не забув, — звісно, ми ще будемо бачитись, таж ми сусіди...

Камілла радісно кивнула головою.

Чоловік, інтелектуал, що досяг сорокаоднорічного віку, не здобувши великих успіхів і не зіткнувшись із великими труднощами; він злякався ролі, яку відкрито грав доти, тільки тоді, коли перед ним постала перспектива справжнього успіху...

Невже він сам вірив у неї?

Це сталося в невеличкому дружньому товаристві, де він знав, що його цінують, а втім, власне, нічого й не сталося, взагалі нічого, вечір, як не раз і давніше. Він і сам не знав, чого злякався. Переконував себе, що забагато випив (дві склянки! Мабуть, не витримує більше), і стримався, зупинився, коли під час розмови приязний господар із пляшкою підступив до нього й мовчки накрив порожню склянку правою рукою, щоб не привернути до себе уваги, але накрив рішуче, навіть поривно, наче прагнув захиститися й від страху, а водночас намагався зберегти подобу уважного слухача. Що з ним трапилося, запитала одна дама, яка давно вже не могла взяти участі в розмові. Навіть господар, що йому тепер дружина вичитала за порожню склянку, завдав собі клопоту звернути увагу. Що сталося з Ендерліном? Він знає тільки те, що не має чого сказати. Згодом він знову дасть наповнити свою склянку, бо причина тут не в алкоголі, навпаки, він огидно тверезий. На жаль, лише одинадцята година, навряд чи пощастить непомітно зникнути, він п’є. Саме в ці дні не тільки рідне місто, а й закордон (це завжди справляє цілком інше враження, хоч ідеться про той самий факт) прочитали в газетах три рядки повідомлення, що Ендерлін отримав запрошення до Гарварда, і йому прикро, немов саме тепер усі обговорюють повідомлення, і надто прикро тоді, коли господиня, щоб звеселити Ендерліна, має нездоланне прагнення випити за цей успіх. Ендерлін марно намагається перевести розмову на інше, на гадку йому не спадало нічого, що могло б відвернути від нього увагу. Хтось у пітьмі за торшером, донька не знала, що таке Гарвард, і тому сталася затримка, бо господар, перш ніж випити, мусив пояснити, що таке Гарвард і що означає запрошення до Гарварда. Ну, за здоров’я! Не дуже по-святковому, але все-таки з достатньою дружньою щирістю, щоб виникла пауза, пауза навколо Ендерліна. Запрошення до Гарварда, що ж, Ендерлін намагається вдати, ніби це дрібничка, але ж зрозуміло, що йому в очі ніхто не вірить. Вино, бургундське 1947 року, промовляло в кожному кутку, але пауза навколо Ендерліна не зникала. Зрештою (Ендерлін мусив щось сказати, щоб не мовчати, мов пам’ятник) до Гарварда запрошували навіть шарлатанів, крім того, це вже не перше запрошення, яке отримував Ендерлін. Це так, побіжна заувага. Задля справедливості слід зазначити, що навіть малі університети, наприклад у Базелі, мають цілком заслужену репутацію. Або в Тюбінґені. Але про це, власне, Ендерлін не мав ані потреби, ані бажання розповідати, тож і згадав тільки в розмові віч-на-віч, коли товариство вже переймалося пуделем, що зайшов до кімнати, щоб показати свої знамениті стрибки. Яка мила тваринка! Ендерлін теж так думав, зрадівши, що вся увага, принаймні на якийсь