Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

не вибачаючись, що не втаємничує Лонштайна й мене, хоча якого біса вони мали цікавити нас (вони цікавили, але якого біса ми мали признаватись у цьому?). Авжеж, тут немає нічого нового, коментував Маркос, але ж це як нещасні випадки, вони більше вражають тебе, коли йдеться про твою тітку. Дай поглянути на почерк, мовив Лонштайн, на зміст мені просто начхати. Але той, ти знаєш, уже запхав їх до кишені і обмежився тим, що підтвердив Маркосів коментар. Не те що він не довіряв Лонштайну, але ті листи не мали стати об’єктом графологічних зацікавлень рабинчика, його радіоестетичного маятника і своєрідної досить тривожної психоспелеології, до якої він удавався, починаючи з використання паперу й чорнила, аналізу полів та пропусків і аж до способу наклеювання марок; щодо Андреса: хтозна, чому йому не дають листів, це своєрідна туманно прустівська недовіра, підозра, мовляв, Андрес зацікавиться ними з інших причин, ніж Маркос та Лонштайн, і захоче знати більше, втягнути якимсь чином образ та історію Сари до цієї кав’ярні на вулиці Бусі, що не мала нічого спільного з бістро на вулиці Майпу. Той, ти знаєш, був саме такий, мірою власних повноважень він по-своєму розподіляв гру й виявляв свою прихильність навіть тим, як порядкував листами, цього вечора листи були призначені тільки Маркосові, дарма що в них не було нічого прямо пов’язаного з Веремією. А він сам, хоч і викидав багато листів, Сарині не тільки зберіг, а й інколи перечитував, проте йому ніколи не спадало на думку відповісти на них. А втім, ті листи вимагали не так відповіді, як певної поведінки; крім того, йому хотілося б знову побачити Сару, овал її обличчя, що разом із голосом і чайною ложечкою був його найвиразнішим спогадом, а також її напружений і ясний погляд. 2 жовтня 1969 р. Capa писала з Манагуа: любі, я маю розповісти вам одну довгу бувальщину[25]. Довгу, плутану (можливо, навіть кумедну, хоча мені тепер вона такою не видається), а назвати її можна було б так: «Capa, або Злигодні чесноти в Центральній Америці». Зрозуміло, що спершу я мав би написати першу частину цієї розповіді: «Як Capa потрапила до Центральної Америки через Зону Панамського каналу». Але на саму думку, що треба писати про це все, я відчуваю таку втому, що хочу перейти одразу до фактів.

Перший шок я відчула в (…). Пепе, твої друзі, оті X, люди «серйозні». Ти не знаєш, що це означає? Означає не мати ліжка для вас, дорогенький мій, і не тому, що в них його немає або що вони лихі люди. Це просто чудові люди, але з іншого світу, з іншого покоління, мають іншу ментальність, інший спосіб буття, інше геть усе. Пепе, Люсіо, не знаю, чи це правда, але я впевнена в цьому і після всього, що сталося зі мною (в Коста-Риці мене мало не запроторили до в’язниці), я маю дедалі більшу впевненість, що — вибач мою непослідовність, — але в Манагуа ми жили втрьох в одній кімнаті. Тобі це все варто описати. Анхелес — чорна панамоамериканка, я — це я, а Джон — американець. Ми казали, що ми двоюрідні брат і сестри, а оскільки ми балакали ганебним суржиком англійської мови, жаргонів різних країн та іспанської мови й навколо нас витала та невідчутна атмосфера, яку навколишні одразу відчувають і яка становить своєрідну родинну атмосферу, нам повірили. Нас об’єднали інші. І, хоча ви, милі сеньйори, не повірите нам, кожен з нас вирішив сьогодні пополудні, що з нас уже досить.

Досить чого? Що люди глузують із нас на вулиці, тицяють у нас пальцями, ображають нас, і це правда, Джона закидали камінням, я вже навчилася роздавати ляпаси, Анхелес відповідає криком, тож ми даємо собі раду, як можемо. Це не трагедія, але інколи ми плачемо, і то лише через те, що вірили, ніби тут усе по-іншому, ніби ми будемо не дуже відрізнятися, а ще й через те, що не розуміємо, чому нас ненавидять.

Отже, сьогодні кожен з нас вирішив окремо, що озеро Манагуа, ні, що йти, ні, нічого. Ми сиділи в кімнаті, вмирали від спеки, інколи падав дощ, а завтра ми всі поїдемо в Сальвадор, де буде так само, як і тут, і я намагалася знайти собі сукню, Джон мав навколо голови величезну пов’язку, яку щоранку ми накладали йому, щоб приховати волосся, Анхелес (що нікуди не їхала) поверталася до Панами, щоб роздобути гроші і спробувати жити в якійсь іншій країні. Я мала ілюзію, ніби в Мексиці все буде по-іншому, проте новини, почуті від людей, які прибували звідти, були страшні. Ох, я й забула, в країнах, де злидні, проституція, хвороби і бруд з’їдають твоє життя, вони заходилися робити велику чистку в ім’я моралі, релігії і закону. Отож смерть хіпі! А також усякій мерзоті, наркоманам, злочинцям. Це в митному і політичному аспекті, а про людей я не знаю. Не розумію. Але мене ненавидять, нас ненавидять, мені довелося сховати всі свої прикраси, я була змушена збирати коси на голові й намагалася поміняти свій рюкзак на щось інше, і це знову довело їх до сказу: побачивши рюкзак, вони одразу стали гамселити по ньому, й він розкрився, вони повитягали з нього геть усе: взуття, брудну білизну, намиста, мате і тростинові трубочки для нього, порозкидали все і якнайретельніше обшукали мене, бо радше, ніж хіпі, я могла бути ґерильєро[26]. Нарешті, діставши купу тумаків в ім’я Розуму, Моралі та всього іншого, що вони повигадували, я сказала собі, що вони, мабуть, мають слушність. Ще ніколи в житті я не почувалася так, як почуваюся сьогодні: це не сама ненависть чи біль, а поєднання їх обох, і водночас до них додавалися (повір мені) й співчуття, і досада, і я нічого не розуміла, ба гірше, не розуміла взагалі.

3.10.69

Тепер я сама в автобусі. Вчора ввечері один аргентинець прийшов шукати мене в пансіоні «Коста-Рика», де ми зупинилися, і, хоч і по-дурному, зробив мені велику послугу. Він прийшов купувати одяг (ми продавали, але ніхто не мав грошей) і повів мене в свою групу, де було двоє швейцарців, один чилієць і подружжя з Канади. Спершу була недовіра, ми випробовували й перевіряли одне одного, щоб дізнатися, чи можна довіряти, один швейцарець розповів мені, яка ситуація на кордоні з Мексикою і яка на кордоні з Гватемалою. Я не вірила, і він показав мені свій паспорт і голомозу голову. Він