Читати книгу - "Містична річка"

і Рон навчив би його всіх тих речей, яких батьки навчають своїх синів. Вони осідлали б коней, зарядили рушниці й поїхали шукати пригод у нескінченному світі. Вони жили б у давньому славному часі, Рон і малий. Вони були б герої, які приборкали на широких диких просторах усіх вовків.

Шонові снилося, що вулиця рухається. Він дивився у відчинені двері автомобіля, який пахнув яблуками, й вулиця схопила його за ноги, штовхаючи в той автомобіль. Зіщулений, Дейв сидів усередині на протилежному боці сидіння навпроти дверей, його рот був розкритий у мовчазному завиванні, тоді як вулиця штовхала Шона до автомобіля. Усе, що він міг бачити в своєму сні, були відчинені двері й заднє сидіння. Він не міг бачити чоловіка, який був схожий на полісмена. Він не міг бачити його супутника, що сидів на пасажирському сидінні. Він не міг бачити Джиммі, хоч Джиммі був весь час із ним поруч. Він бачив лише це сидіння, Дейва, двері й сміття на підлозі. Тепер він зрозумів, що то був дзвінок тривоги, якого він тоді не почув — підлога була всіяна сміттям. Обгортки з-під готової їжі та порожні пакетики з-під чипсів, банки з-під пива та лимонаду, паперові стаканчики на каву й зім’ята зелена футболка. Лише коли прокинувся й обміркував свій сон, він зрозумів, підлога автомобіля з його сну була тією самою, що й підлога в реальному автомобілі, й що він пригадав те сміття лише тепер. Навіть коли полісмени прийшли в Шонів дім і попрохали його подумати — справді подумати — про всі можливі деталі, він забув сказати їм про те, йому не спало на думку, що задня частина автомобіля була брудною, бо він цього не пам’ятав. Але уві сні його пам’ять відродилася й саме через це він збагнув — щось було негаразд із тим «копом», його «напарником» і їхнім автомобілем. Шон ніколи не заглядав до поліційного автомобіля в своєму реальному житті, ніколи не бачив його зблизька, але якась його частина знала, що сміття в ньому не може бути. Мабуть, під тим сміттям лежали й обгризені шкуринки яблук, і саме тому автомобіль тоді так пахнув.

Через рік після викрадення Дейва батько прийшов до його спальні, щоб сказати йому дві речі.

Першим було повідомлення, що Шона прийняли до Латинської школи й у вересні він почне навчатися там у сьомому класі. Батько сказав, що вони з матір’ю пишаються цим. Латинська школа належала до тих шкіл, куди ти мусив ходити, якщо хотів чогось досягти.

Другу річ він сказав майже побіжно, вже підходячи до дверей:

— Шоне, вони впіймали одного з них.

— Ти про що?

— Одного з чоловіків, які викрали Дейва. Вони його спіймали. Він уже мертвий. Зняв на себе руки в своїй камері.

— Справді?

Батько подивився на нього.

— Справді. Тепер ти можеш не бачити кошмари.

Але Шон запитав:

— А де другий?

— Суб’єкт, якого зловили, — промовив батько, — розповів поліції, що другий також уже мертвий. Торік загинув в автомобільній аварії. Зрозумів? — Батько подивився на нього таким поглядом, що до Шона дійшло: це остання їхня розмова про тих чоловіків. — Тож ходімо обідати.

Батько пішов, а Шон сів на своє ліжко. Матрац на ньому відстовбурчувався там, де хлопець поклав щойно куплену бейсбольну рукавичку з м’ячем усередині — червона гума міцно обхоплювала шкіру.

Отже, й другий помер. В автомобільній аварії. Шон сподівався, що він сидів за кермом автомобіля, який пахнув яблуками, й полетів зі скелі, забравши той автомобіль разом із собою до пекла.

ІІ

Сумноокі Сінатри (2000)

3

Сльози в її волоссі

Бренден Гарріс кохав Кейті Маркус, як божевільний, кохав її, як кохають жінок у кінофільмах, кохав під музику оркестру, який грав у його крові й гримів у його вухах. Він кохав її, коли вона прокидалася, кохав, коли лягала спати, кохав протягом цілого дня й кожної секунди, яка була частинкою цього дня. Бренден Гарріс кохав би Кейті Маркус, навіть якби вона була бридкою. Він кохав би її з поганою шкірою, без грудей і з густою шерстю на верхній губі. Він кохав би її беззубою. Він кохав би її лисою.

Кейті. Звук її імені, яке лунало в його мозку, був достатнім для того, щоб Бренден почував себе так, ніби все його тіло наповнилося окисом азоту, завдяки якому він міг ходити по воді або підняти автобус і пожбурити його через вулицю.

Бренден Гарріс любив усіх, бо він любив Кейті, а Кейті любила його. Бренден любив вуличний рух, туман і стукіт відбійних молотків. Він любив свого нікчемного батька, який не надіслав йому жодного подарунка, жодної привітальної листівки на Різдво, відтоді як покинув Брендена та його матір, коли Бренденові було тільки шість років. Він любив понеділкові ранки, любив комедійні телесеріали, з яких і недоумок не посміється, любив стояти в чергах. Він любив навіть свою роботу, хоч більше ніколи на неї не піде.

Завтра вранці Бренден покине цей дім, покине свою матір, вийде в ці обшарпані двері й спуститься розламаними сходами на широку вулицю, обабіч якої стоять машини й сидять на відкритих верандах люди. Він ітиме не під якусь гуркітливу ахінею, а під звуки врочистого гімну — ось що він слухатиме, йдучи по асфальту, навіть якщо машини битимуть бамперами по його ногах і гучно сигналитимуть. І, йдучи прямо цією вулицею, він дійде до самого центру Бакінгема, щоб зустріти там свою Кейті. Вони залишать усе позаду, сівши на літак і полетівши до Лас-Вегаса, візьмуться там за руки, Елвіс прочитає їм уривок із Біблії і запитає, чи хоче він узяти цю жінку за дружину, а Кейті скаже, що вона хоче піти за цього чоловіка — і тоді вони все забудуть, вони одружаться й ніколи не повернуться назад, ніколи й нізащо. Залишаться тільки він і Кейті, й решта їхнього життя лежатиме перед ними відкрита й чиста, відокремлена від минулого, відокремлена від світу.

Він оглянув свою спальню. Одяг спакований. Дорожні чеки «Америкен експрес» спаковані. Взуття спаковане. Фотографії його та Кейті спаковані. Портативний програвач дисків, диски й туалетні знадоби спаковані.

Він подивився на речі, які лишав тут. Постери з Бердом і Перрішем. Постер з Фіском, який показав себе 1975 року. Постер з Шарон Стоун у вузькій білій сукні (яку він згорнув і засунув