Читати книгу - "Багряні ріки"

головним входом, і зайшов до вестибюля, просторого й світлого завдяки великим еркерним вікнам. Стіни були розписані невигадливими фресками, які зблискували в ранковому промінні, а кінець приміщення губився за кілька сотень метрів звідти за порохнистою завісою. Розмірами вестибюль скидався на творіння сталінської епохи — нічого спільного зі світлим мармуром і шляхетним коричневим деревом паризьких університетів. Так принаймні гадав собі Ньєман, ноги якого зроду-віку не було в жодному університеті. Ні в паризькому, ні в будь-якому іншому.

Поліціянт ступив на гранітні безпідпорні сходи, кожен марш яких розвертався на сто вісімдесят градусів і був відділений від попереднього вертикальними ґратами. Ще одна архітекторова примха в такому самому гнітючому стилі, як і все решта. Неонові лампи горіли через одну, і Ньєман поперемінно потрапляв у зони то суцільної темряви, то сліпучого світла.

Нарешті він дістався вузького коридору з численними невеличкими дверима. У темряві — тут лампи перегоріли геть усі — комісар насилу розшукав номер тридцять чотири, помешкання подружжя Кайюа.

Двері були прочинені.

Поліціянт двома пальцями штовхнув тонку стулку з фанери.

Тиша й півморок огорнули його. Ньєман опинився в невеличкому передпокої. Наприкінці вузький коридор перетинала смужка кволого світла, у якому поліціянт зміг роздивитися фотографії, що висіли на стінах. Це були чорно-білі знімки, датовані, схоже, тридцятими або сороковими роками XX століття. Атлети-олімпійці, які, напруживши всі свої сили, пнулися до неба або ж долали останні метри землі, завмерли в миті своєї слави. Їхні обличчя, тіла, пози випромінювали якусь бентежливу досконалість, нелюдську бездоганність мармурових статуй. Ньєман знову подумав про архітектуру університету: світлини пасували до неї, витворюючи разом аж ніяк не радісний ансамбль.

Під цими фотографіями поліціянт помітив портрет Ремі Кайюа і зняв його, щоб краще роздивитися. Убитий був уродливий, усміхнений, молодий чоловік із коротким волоссям і напруженими рисами обличчя. Особливо тривожним видавався блиск у його очах.

— Хто ви?

Ньєман обернувся. У глибині коридору вимальовувалася загорнута в плащ жіноча постать. Комісар підійшов до неї. Ще зовсім дівчисько, також років двадцяти п’яти, не більше. Світле, середньої довжини волосся облямовувало худе витягнуте обличчя з гострими, тонкими рисами, блідість якого підкреслювали темні кола під очима. Врода цієї жінки впадала в очі не відразу, а лише перегодом, неначе відлуння після першого прикрого враження, яке справляв її вигляд.

— Моє ім’я — П’єр Ньєман, — промовив поліціянт. — Я головний комісар поліції.

— Чому ви зайшли без дзвінка?

— Пробачте мені. Двері були відчинені. Ви дружина Ремі Кайюа?

Замість відповіді жінка вихопила у Ньємана світлину й повісила її назад на стіну. Відтак скинула плащ і рушила до кімнати ліворуч. У вирізі розтягнутого светра Ньєман мимоволі помітив бліді змарнілі груди. Він здригнувся.

— Проходьте, — неохоче промовила жінка.

Ньєман зайшов до тісної вітальні, опорядженої старанно й ощадливо. На стінах висіли картини в сучасному стилі. Симетричні лінії, тривожні кольори, незбагненні фігури. Поліціянт не став на них зупинятися. Натомість його увагу привернуло інше: у кімнаті стояв сильний хімічний запах. Запах клею. Кайюа вочевидь зовсім нещодавно обклеїли стіни новими шпалерами. Ньєманові стиснулося серце. Уперше йому стало моторошно від думки про загублену долю цього подружжя, про згарище щастя, яке, либонь, досі жевріло під горем цієї жінки. Комісар прибрав поважного тону:

— Пані, я прибув із Парижа. Мене викликав сюди слідчий суддя для допомоги в розслідуванні вбивства вашого чоловіка. Я…

— Ви вже знайшли щось?

Комісар поглянув на неї і зненацька відчув бажання розбити щось: вікно, будь-що. Цю жінку переповнювало горе, але ще більше — ненависть до поліції.

— Наразі в нас нічого нема, — визнав він. — Але я сподіваюся, що слідство…

— Питайте, що хотіли.

Ньєман сів на диван-ліжко навпроти жінки, яка вибрала собі невеличкий стілець якнайдалі від поліціянта. Узявши подушку, комісар якусь хвилю ніяково м’яв її в руках.

— Я читав ваші свідчення, — почав він. — Мені хотілося б дістати від вас деяку додаткову інформацію. Скажіть, багато людей тут ходять у походи в гори?

— А ви гадаєте, що тут є інші розваги? У Ґерноні всі захоплюються або туризмом, або альпінізмом.

— Хтось із інших туристів міг знати маршрути Ремі?

— Ні. Він ніколи не розповідав, куди йде. І ходив стежками, які знав тільки він…

— Це були звичайні прогулянки чи тривалі походи?

— Коли як. У суботу Ремі вирушив пішки, збирався піднятися не вище, ніж на дві тисячі метрів. Він не взяв із собою спорядження.

Ньєман помовчав якийсь час, а відтак перейшов до головного.

— У вашого чоловіка були вороги?

— Ні.

Непевний тон її відповіді спонукав Ньємана поставити наступне запитання, яке здивувало його самого.

— А друзі?

— Друзів теж не було. Ремі був самітник.

— Які стосунки його пов’язували зі студентами, тими, що відвідували бібліотеку?

— Він їм видавав книжки, це й усе.

— Ви не помічали нічого дивного останнім часом?

Жінка не відповіла. Ньєман запитав інакше:

— Може, ваш чоловік був напруженим, дратівливим?

— Ні.

— Розкажіть мені про смерть його батька.

Софі Кайюа підвела очі. Їхній тьмяний і невиразний колір надолужували прегарні вії і брови. Жінка злегка знизала плечима.

— Він загинув у дев’яносто третьому, під лавиною. Ми тоді ще не були в шлюбі. Я нічого більше не знаю. Ремі ніколи про це не говорив. Чому це вас цікавить?

Поліціянт промовчав, роздивляючись невеличку кімнатку з ідеально рівно розставленими меблями. Він добре знав такий тип приміщень. А ще він знав, що зараз вони тут не самі з Софі Кайюа. Пам’ять про померлого перебувала з ними, наче душа його десь у сусідній кімнаті збиралася у свій останній похід. Комісар знову поглянув на картини.

— Ваш чоловік тримав якісь книжки тут?

— Навіщо йому було їх тут тримати? Він цілий день працював у бібліотеці.

— Дисертацію він теж писав там?

Жінка коротко кивнула. Ньєман не переставав милуватися її вродливим і жорстким обличчям, дивуючись тому, що менше ніж за годину перетнувся з двома такими принадними жінками.

— Про що була його дисертація?

— Про Олімпійські ігри.

— Не надто наукова тема.

На обличчі Софі Кайюа з’явився зневажливий вираз.

— Його дисертація була присвячена зв’язку між фізичною випробою і священним характером ігор. Між тілом і думкою. Він досліджував міф про «атлона», пралюдину, яка, подолавши обмеження власного тіла, своєю потугою зробила землю родючою.

— Даруйте мені, — засопів Ньєман. — Я не надто розуміюся на філософії… Це все якось пов’язано з тими світлинами, що висять у вашому коридорі?

— І так, і ні. Це кадри з фільму Лені Ріфеншталь про Олімпійські ігри 1936 року в Берліні[18].

— Ці знімки вражають.

— Ремі казав, що та олімпіада за своїм духом була дуже