Читати книгу - "Смертниці"

Вона схопила Джейн за руку, витягла з візка. Постояла поруч, поки Джейн піднімалася на ослінчик і вмощувалася на столі.

— А тепер просто розслабтеся, гаразд? — сказала жінка, перевішуючи крапельницю. — Щойно спуститься лікарка Тем, візьмемося за вашу сонограму.

Вона вийшла, залишила Джейн саму. Окрім обладнання, у кімнаті не було на що дивитися. Ані вікон, ані плакатів на стінах, ані журналів. Навіть жодного нудного випуску «Гольф Дайджест».

Джейн вмостилася зручніше, витріщилася на голу стелю. Поклавши руки на округлий живіт, вона чекала на знайомий штурхан крихітної ніжки чи ліктя, але нічого не відчувала. «Ну ж бо, малече, — подумала вона. — Поговори зі мною. Скажи, що з тобою все буде добре».

Із кондиціонера долинуло прохолодне повітря, і Джейн у благенькій сорочці здригнулася. Подивилася на годинник і зрозуміла, що то пластиковий браслет на зап’ястку. Ім’я пацієнта: Ріццолі, Джейн. Що ж, пацієнтка у вас нетерпляча. Ну ж бо, люди, до справи!

Раптом вона завважила поколювання шкіри на животі, відчула, як тягне матку. М’язи м’яко стиснулися, затрималися на мить, тоді відпустило. Нарешті перейми.

Джейн подивилася на час. 11 : 50.

6

До полудня повітря розжарилося до тридцяти, тротуари перетворилися на розпечені дека, і над містом повиснув сірчастий літній серпанок. На стоянці біля бюро судово-медичної експертизи вже не було репортерів, тож Мора змогла спокійно перетнути Олбані-стріт і ввійшла до медичного центру. Вона сіла до ліфта з пів дюжиною свіженьких інтернів на першій місячній ротації і пригадала, чого їх вчили в медичній школі: не хворійте в липні. «Вони такі юні», — подумала Мора, дивлячись на гладенькі обличчя, на волосся, якого не торкнулася сивина. Останнім часом вона все частіше таке помічала — у копів, у лікарів. Якими ж молодими вони здавалися. Їй стало цікаво: «Що ж бачать ці інтерни, дивлячись на мене? Просто жінку, близьку вже до середнього віку, без форми, без бейджа на лацкані». Може, вони припускали, що Мора — родичка якогось пацієнта, заледве варта чогось більшого за побіжний погляд. Колись вона була така ж, як ці інтерни, — молода, пихата, у білому халаті. Це було ще до того, як вона пізнала науку поразки.

Двері ліфта відчинилися, Мора вийшла слідом за інтернами. Зграйка недоторканої молоді в білих халатах проминула пост медсестер. А от її, вбрану по-цивільному, одразу ж зупинив різким запитанням насуплений адміністратор:

— Перепрошую, ви когось шукаєте?

— Я приїхала до пацієнтки, — відповіла Мора. — Її поклали вчора ввечері, з приймального відділення. Я так розумію, сьогодні зранку перевели з реанімації сюди.

— Ім’я пацієнтки?

Мора завагалася.

— Гадаю, вона досі зареєстрована як невідома. Лікар Катлер сказав, що вона в чотириста тридцять першій палаті.

Адміністратор примружився:

— Вибачте, нам увесь день телефонують журналісти. Ми більше не можемо відповідати на запитання стосовно цієї пацієнтки.

— Я не журналістка. Я докторка Айлс із бюро судово-медичної експертизи. Обіцяла лікареві Катлеру, що навідаюся до неї.

— Можна подивитися ваші документи?

Мора покопирсалася в сумочці, дістала посвідчення, поклала на стійку. «Це мені за те, що прийшла не в лабораторному халаті», — подумала вона. З того місця їй було видно інтернів, які безперешкодно походжали коридором, мов зграя пихатих білих гусей.

— Можете зателефонувати лікареві Катлеру, — запропонувала вона. — Він знає, хто я така.

— Ну, гадаю, усе гаразд, — сказав адміністратор, віддаючи їй документ. — З цією пацієнткою стільки метушні, що навіть охоронця мусили прислати.

Мора рушила далі по коридору, і він гукнув їй у спину:

— Він, певно, теж захоче глянути на ваші документи!

Готова до чергових випитувань, вона підійшла до палати 431, тримаючи посвідчення в руці, але охоронця біля зачинених дверей не було. Збираючись постукати, вона почула в кімнаті гупання і дзенькіт металу.

Увірвавшись до кімнати, Мора побачила дивну картину. Біля ліжка тягнувся до крапельниці лікар. З іншого боку охоронець навалився на пацієнтку, учепившись їй у зап’ястки. Столик біля ліжка перевернувся, підлога була слизька від розлитої води.

— Вам допомогти? — спитала Мора.

Лікар глянув на неї через плече, вона помітила сині очі, біляве волосся, підстрижене коротко, мов щіткою.

— Ні, усе гаразд. Ми з нею впоралися, — сказав він.

— Дозвольте я ремінь застібну, — запропонувала Мора й перейшла туди, де був охоронець. Потягнувшись до ременя, побачила, що жінка вириває руку. Почула, як тривожно загарчав охоронець.

Вибух змусив Мору здригнутися. Обличчя омило теплом, і чоловік раптом повалився набік, на неї. Вона спотикнулася під його вагою, упала на спину, він — зверху. Холодна вода з підлоги всоталась у блузку, а зверху гаряче полилася кров. Вона спробувала скинути тіло з себе, але охоронець був важкий, такий важкий, що вичавлював усе повітря їй з легень.

Його почало трусити в судомах агонії. Її лице омила нова пор­ція гарячої рідини, полилася до рота, і вона мало не захлинулася. «Я тону в крові». Мора закричала, штовхнула тіло, і воно, слизьке від крові, ковзнуло геть.

Вона видряпалася на ноги, перевела погляд на жінку, яка тепер була вільна. Тільки тоді Мора побачила, що саме жінка стискає обома руками.

«Пістолет. Вона забрала в охоронця пістолет».

Лікар зник. Мора залишилася наодинці з невідомою, вони дивилися одна на одну, і кожна риса обличчя пацієнтки вирізнялася жахливою ясністю. Сплутане чорне волосся, дикі очі. Невблаганне напруження жил у руці, коли вона повільно стиснула зброю.

«Боже правий, вона натисне на спусковий гачок».

— Будь ласка, — прошепотіла Мора. — Я просто хочу допомогти.

Увагу жінки привернув звук поспішних кроків. Двері розчахнулися, і медсестра, роззявивши рота, витріщилася на криваве місиво в палаті.

Невідома різко зірвалася з ліжка. Це сталося так швидко, що Мора не встигла зреагувати. Вона заклякла, коли жінка вчепилася їй у руку, а дуло пістолета вп’ялося в шию. Серце Мори калатало, вона дозволила штовхнути себе до дверей, відчуваючи дотик холодної сталі. Медсестра позадкувала, надто нажахана, нездатна говорити. Мору випхали з палати до коридору. Де охорона? Чи хтось покликав на допомогу? Вони рухалися далі, до посту медсестер; спітніле тіло жінки притискалося до неї, важке від паніки дихання ревло Морі у вухах.

— Обережно! З дороги, у неї пістолет! — почула Мора і краєм ока помітила групку інтернів, яку бачила лічені хвилини тому.

Тепер вони вже не були такі пихаті, задкували, широко розплющивши очі. Стільки свідків; стільки людей, з яких немає жодної користі.

«Чорт забирай, допоможіть мені, хто-небудь!»

Невідома з заручницею вже порівнялися з постом медсестер, ошелешені жінки дивилися на них мовчки, мов воскові фігури. Задзвенів телефон, залишився без відповіді.

Попереду був ліфт.

Жінка натиснула кнопку виклику. Двері роз’їхалися, жінка штовхнула Мору всередину, зайшла за нею й натиснула на кнопку «1».

Чотири поверхи. «Чи буду я ще жива, коли двері знову відчиняться?»

Жінка позадкувала до стіни. Мора незмигно дивилася на неї. «Змусити її побачити, хто я така. Нехай дивиться мені в очі, коли натискатиме на спусковий гачок».