Читати книгу - "Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир"

«Ти не полонянка, а майбутня кирія Байс» – згадалися слова Хайдена, поки я невідривно вдивлялася в лінію горизонту. Виникло бажання втекти подалі, щоб перевірити його слова, але щось шкряблося всередині, не даючи зробити навіть крок на шляху до бажаного. Це здоровий глузд чи щось інше?

Темрява мені в печінку! Я справді не можу ступити далі. Мене начебто ззаду щось тримає. Назад – будь ласка, уперед – ні ногою.

– Та що це таке?

– Киріє, Вам не слід йти далі, – перервав голос Мири. – киріос просить скласти йому компанію за вечерею. Будьте ласкаві виконати його волю.

– З якого дива?

Служниця мовчала, просто дивлячись прямо, ніби крізь мене. Та й погляд її був несвідомий, туманний. Наче переді мною стоїть не жива людина, а лялька. Безвільне створення, що діє згідно з чужою волею…

– Ти людина? – несподівано для себе озвучила питання, що виникло в голові.

– Ні, – спокійно відповіла дівчина.

– А Хайден?

– Пан чекає на Вас.

Значить, про нього вона мені не скаже навіть якщо це буде їй коштуват власним житям.

– Скільки тобі років?

– Я була створена вчора, кирія.

Лялька… Лялька… Лялька… Пам'ятаю, колись давно Ізумі розповідала мені про големів – істот, створених із глини чи бруду, які виконують брудну роботу замість господарів. У них немає душі або своїх бажань.

– Ну що ж, ходімо до твого пана. В мене накопичилося до нього кілька запитань.

Швидким кроком я хутко дісталася їдальні, де на троноподібному стільці сидів Пан Синя Борода, тримаючи в руках келих з червоним напоєм.

– Дивлюся, манерам тебе не вчили, – з'їхидничав чоловік.

– Дивлюся, ти не фанат здорового способу життя.

– Це не вино, – пояснив чоловік.

– Але ж і не вишневий сік.

– Ти права.

– Ти тварина?

– В ліжку?

– Я серйозно.

– Я теж.

– Ти не людина?

– Що означає «бути людиною»? – багатозначно покрутив келихом у руці мій наречений і загадково посміхнувся. – До речі, хіба ти не скривджена? Навіть страйку не буде?

– Мира голем?

– Ні.

– Але ж вона й не людина.

– Правильно.

– І ти не брешеш.

– Хто зна…

– Добре, тоді чому мені не можна поїхати на чаювання?

– Тому що я не зможу тебе захистити.

– Хто сказав, що мені потрібен захист?

– Хто сказав, що він тобі не потрібен?

– Досить відповідати питанням на питання! Скажи як є.

– Є певне коло осіб, яке не дасть мені одружитися і заради своєї мети вони підуть на все.

– То просто не одружуйся. Я тільки «за».

– Мені необхідно провести шлюбний ритуал, щоб позбутися де-чого поганого в мені.

– Твій характер одруженням не виправити, – розвела руками, отримавши у відповідь гнівний погляд.

– Ти нікуди не підеш.

– Тоді ти відповіси, хто ти і чому мені загрожує небезпека?

– Ріні, наші проблеми – це мої проблеми, і вирішувати їх буду я.

– Тобі проблем для мене шкода?

– Не чіпляйся до слів.

– Тоді перестань говорити такі солодкі фрази. Твоє життя – це твоє, а моє – виключно моє.

– Тоді тобі не обов'язково знати хто я. Просто залишайся тут і роби що хочеш.

– Твоя логіка мене вбиває.

– Дякую.

– Це був не комплімент.

– Невже?

– Уявляєш собі!

Мовчимо, дивимося один на одного. Я стою, напевно, червоніючи від злості, надута. Він сидить, посміхається. Бісить.

Може тишком-нишком відпустити трохи темряви на невеликий відрізок часу? Не вб'є, не покалічить, але бодай біль відчує.

– Не має бажання присісти на стілець?

– Гаразд, – погодилася, бо сил буде менше витрачатися. Може все ж таки вийде дістатися своєї мети.

– Ти не голодна?

– Ні, – але шлунок здав мене.

– Скуштуй, їжа не отруєна.

– Тоді чому сам і крихти до рота не поклав? – ні, отрути мені не страшні, але все одно це дивно.

– Я вже поїв.

– І що ж?

– Те, що було у мене в келиху. Така відповідь підійде?

Він що, студент, у якого до стипендії залишився тиждень? Або він просто соромиться при мені їсти.

– Гаразд, якщо так переживаєш, то чому б тобі просто не погодувати мене?

– Що?

– З твоїх ніжних рук я готовий з'їсти навіть отруту.

– Отже в їжі все ж є отрута?

– Єдина отрута – це ти.

– Темрява мені в печінку! Звідки ти цього тільки набрався? Ти безперервно витрачаєш час на читання солодкуватих любовних романів? Говори як нормальна людина, будь ласка.

– Ти сама нещодавно сказала, що я не людина. О! І, до речі, що це за вираз такий «Темрява мені в печінку!»?

– Ти нестерпний.

– Я не біль, щоб мене терпіти.

Слухати його балаканину було не в моїх силах: відірвала ніжку від запеченої курки, що стояла поруч, підійшла до Хайдена і впхнула її в його рот. Але гаду цього було мало, він ухопився за моє зап'ястя, не дозволяючи мені піти на місце.

– Що? – питаю просто у вічі.

– Ти теж не людина, – спокійно відповів чоловік, прожувавши.

– Людина.

– Але зі своїми скелетами.

Не знаю від чого: чи то від слів, чи то від відчуття його руки, моє джерело завирувало. Не просто захвилювалося, а начебто почало закипати, нагадуючи чайник на плиті.

– Відпусти.

– Навіщо?

– Може тому, що це моя рука?

– Але ти вже майже моя дружина, а в одружених пар все спільне.

– «Майже» не вважається за дісне, – прошипіла і все ж таки висмикнула руку з його лапи.

– Не треба бути такою агресивною, Ріні.

– Не треба бути таким приставучим, пане Синя Бородо.

Ой, як ми скривилися. А я не дозволяла тобі скорочувати моє ім'я, тож терпи, мій любий. Сам розпочав цю війну.

– Чому ти така доставуча? – втомлено видихнув Хайден.

– Бо ти навіть пояснити нічого не хочеш.

– Якщо я поясню, ти дослухаєшся?