Читати книгу - "Сім драконів для Білосніжки. Таємниці Сніжної академії 1, Галлея Сандер-Лін"

У неї досі стояли перед очима останні миті перед тими страшними подіями. Вони з татом в'їхали в тунель, а потім їх засліпив яскравий спалах, машину струснуло... а далі порожнеча. Напевно, Сніжа вдарилася головою, тож у пам'яті більше нічого не залишилося.

— Саме так. Він хотів тебе відвезти у безпечне місце, але... не вийшло, — цього разу по обличчю «братика» все ж таки пробігла тінь, проте він швидко взяв емоції під контроль. — Я тоді зробив все, що в моїх силах, щоб ти залишилася максимально неушкодженою і не втратила щось із кінцівок. Хоча Розі, в принципі, було не важливо, наскільки ти постраждаєш, аби виявилася живою і дотягнула до повноліття.

Так, Розанна — сама турбота. У порівнянні із «сином» виглядала такою добрячкою, а насправді… Виходить, тим, що не залишилася інвалідом чи потворою, Сніжка завдячує саме Себу? Після такої жахливої ​​аварії, коли машина була просто вщент, Сніжана відбулася лише кількома шрамами, які — на подив лікарів, що робили контрольний огляд, і самої дівчини — незабаром безслідно розсмокталися.

«Дивовижна регенерація!» — вигукнув лікар і запросив пацієнтку взяти участь в одному зі своїх наукових експериментів, але Розанна припинила це всього лише парою фраз і чарівною усмішкою, після чого чоловік, здається, взагалі забув і про диво-регенерацію, і про саму Сніжку. Тепер стало зрозуміло, що мачуха справді його зачарувала, як зачаровувала і всіх довкола. Не зрадили Сніжу передчуття, ох, не зрадили… Дивовижна, чарівна і приваблива Роза і справді виявилася тією ще відьмою!

— Тато… вірніше, мій Хранитель… — почала була Сніжана.

— Він до останнього хотів тебе захистити і загинув гідно, виконавши обов'язок Хранителя, — з повагою відгукнувся про тимчасового вітчима «братець». — Подробиці обговоримо потім, не до того зараз.

— А мої справжні батьки…

— Про них тобі розповість ректор, — він знову перервав майже на півслові. — А тепер настав час звідси вибиратися, поки нас не піймали. Ще буде нагода побалакати, не хнюпся. Ходімо!

— Ходімо, кажеш? — Сніжа і не подумала рушити з місця. — Хочеш, щоб я забула всі ті роки, коли ти мене гнобив, і довірилася? Я тепер взагалі боюся комусь вірити. Звідки мені знати, що все, що ти тут розповідав, — правда?!

— Я тому і гнобив тебе так явно, щоб знизити підозрілість Розанни, — роздратовано відгукнувся Себ. — І не в твоїх інтересах залишатися так довго біля Колодязя Темряви, інакше станеш такою, як я.

— Якою «такою»?

— Проклятою Темрявою! — гаркнув хлопець. — Все, досить пустих розмов, забираємося звідси.

— Одного разу ти мене вже закинув не зрозумій куди, раптом знову не туди потрапимо? Хто взагалі знає, що в тебе на думці?! До речі, які у тебе насправді стосунки з Розою? — Сніжка була сама підозрілість. — І на чиєму ти взагалі боці?

Начебто, у неї не було причин йому не вірити, але все ж таки… Після стількох років брехні навіть у собі почнеш сумніватися.

— На твоїй, дурненька! А з цією відьмою ми одне одному абсолютно ніхто. Просто… — він зробив невизначений жест, — деякий час мені доводилося прикидатися її вірним послідовником, аби бути ближче до тебе.

— А кому ти служиш насправді?

— Усе потім, — майже заволав він. — Слухай, я тебе зараз укушу, якщо не вгамуєшся. Що за балакуча дівчина?!

— Подивилася б я на тебе у моїй ситуації! — не дала вона йому себе залякати. — Спочатку спустошили, ледве не прикінчивши, потім закинули у моторошне місце, де насильно поцілували та знову вкрали силу… Я нічого не забула? — дедалі більше розпалювалася Сніжа. — Ах так, ще брехали все життя, напихали незрозумілим відваром і тиранили цілих шість років! Зовсім дрібниці, правда ж?

— Гаразд, ти маєш рацію, — підвівши очі до стелі, погодився Себастьян. — Твоя правда, кажу, годі вже зиркати, ніби я тебе зжерти збираюся. Поки що ні, — посміхнувся він, а потім сталося щось дивне, майже невловиме оком… — і замість «братика» перед Сніжаною з'явився значних розмірів чорно-бурий лис, що обмахувався трьома красивими хвостами.

— Отже, таки перевертень… — це все, на що її вистачило. Добре хоч не знепритомніла від несподіванки.

— Він самий, — усміхнувся лис зубастою пащею. — Ну що, готова покататися з вітерцем?

Звір, що говорить, виглядав дивно, але його погляд був розумний і знайомий, а розкішне хутро просто підкуповувало потенційною м'якістю. Ноги самі привели Сніжу до чорнобурки-переростка. Доторкнутися? Не доторкнутися? І страшно, і руки самовільно тягнуться… А-а-а, була не була!

— Я погладжу, гаразд? — не спитала, а, швидше, поставила перед фактом дівчина і здійснила задумане. М-м-м, який же Себ пухнастий.

— Гей, руки не розпускай! — прикрикнув він. — Я тобі не м'яка іграшка. Досить по мені нишпорити!

— Пробач, не втрималася, ти такий… ем-м-м… волохатий… — Сніжа і не думала переривати своє захоплююче, хоч і досить небезпечне заняття. Ну люблять дівчата чіпати великі пухнасті грудочки, люблять, тим паче великі собаки завжди були її пристрастю.

— Гей, ну годі. До того ж ти тут ще багато таких волохатих побачиш, — здається, Себастьян трохи зніяковів. — Тільки дивися мені, тримай себе в руках і не надумай намагатися когось погладити, інакше можеш влаштувати міжрасовий конфлікт! — пригрозив з усією серйозністю.