Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Чому? Що я вам зробила?! – з мене, несподівано для мене самої, вирвався крик мало не відчаю.

– Лєра, я…, – він нахилився до мене й з-за розстібнутого коміра знов вислизнула знайома підвіска.

Моя рука, мабуть, пам’ятаючи незабутній марш моїх ніг у самоволку, проте абсолютно забувши, що вона не кицька, що гуля сама по собі, мимоволі потяглась, неначе її якась сила вабила, й торкнулась пальцем пів місяця. Кімната перед очима миттєво перекинулась, і вже крізь вату я чула занепокоєне: «Лєра! Лєра!», – але провалювалась все глибше і глибше. Суцільна темрява затягла все, утягуючи мене в баюкаючу безодню. Зникли образи, звуки, відчуття. Лиш віддалений гул, виниклий нізвідки, поступово зростав, поки не перетворився у голоси:

– …кухарьошка! – сміялась якась дівчинка, судячи з голосу, років шести.

– Дурне порівняння, і слова такого нема, – невдоволено пирхнув хтось, кого я точно знала.

От тільки звідки? Такі знайомі інтонації…

– Тому що римується, – продовжувало заливатись сміхом дівча.

– Рима – невдала.

– Зате складно!

– Годі пискотіти, синиця!

– Синиці не пищать: вони – щебечуть!..

На мить переді мною майнув погляд, та я не встигла його вихопити…

До рота полилась рідина, і мені довелось негайно її ковтати, щоб не захлинутись. У вуха врізалось надто голосно, після тієї вати, котрою вони на якийсь час були закладені:

– Лєра! Лєра, ви чуєте мене?

– Треба мати велику сміливість на тлі повної відсутності розуму, щоб не чути професора Колвіна, – пробурчала я фразу, колись кинуту ним одному з моїх співкурсників, що мав нахабство базікати на його лекції, й підняла повіки.

Обличчя професора здавалось занепокоєним та… знов зляканим?

– Зрозуміло, – спробував посміхнутись він. – Не тільки чуєте, а й до тями прийшли повністю.

– А ви б хотіли, щоб я там залишилась? – війнула я бровою у невизначеному напрямку.

Колвін важко зітхнув:

– Я би волів, щоб ви взагалі не зникали.

– Ох, ти, матінко моя! – пролунав занепокоєний голос Власія, що знов матеріалізувався посеред кімнати. – Ти що ж, окаянний твориш?! Зовсім дитину занапастив! Поглянь: геть змарніла!

Чоловічок, ким би він не був, стояв поруч зі столом і жбурляв у професора метафоричні блискавки з очей. Складалось враження, що він і кулаки ладен у хід пустити, якби ті не були зайняті купою пакунків, загорнутих у вишиті рушники. Схоже, у мене з’явився вболівальник. Приємно. Треба буде якось використати це проти Колвіна: не все ж йому наді мною знущатись.

Слабко посміхнувшись (десь там – в глибині – спить акторка, судячи з усього), я ледь промовила охриплим голосом:

– Ігоре Дмитровичу, допоможіть Власію клунки на стіл зіставити – йому важко.

Ігор Дмитрович лиш хмикнув на мою ремарку, ймовірно, не купившись на болісну інтонацію нещасної «дитини», за що був нагороджений нищівним поглядом все того ж Власія, який самостійно… «перемістив» згортки на стіл. Не буду навіть намагатись уявити, яким чином це в нього вийшло – сподіваюсь, я не галюциную. Звільнивши руки, він подріботів до мене й, обхопивши мою долоню своїми маленькими, співчутливо поглянув мені в очі:

– Десь болить, дівонько?

– Болить, – схлипнула я та миттєво захрипіла, – у-у-с-с-сюди-и-и…, – тому що моє тіло зненацька пронизав біль від ступні й до самого мозку, здається, ще більший, ніж у лісі.

Дивлячись, як ефектно я вигнулась дугою, Колвін прошипів якусь лайку, тицьнув флакон до рук Власія, розстебнув на мені джинси й ривком здер їх з мене. Іншого разу моєму обуренню і меж не було б, але зараз мене менш за все хвилювали обставин моєї напівроздягненості. Єдине, чого я хотіла, щоб цей біль скінчився.

Професор надто ніжно й м’яко почав втирати маслянисту рідину дійсно з пальців. Поступово, разом з тим, як його руки підіймались до мого стегна, біль відступав униз. Як тільки він перестав мучити мій мозок, ніс залоскотало ароматом кедра, трохи піхти й м’яти, та ще чогось гіркувато-солодкого й ледь чутного. Я потягла повітря, намагаючись розпізнати невідомі нотки.

– Це – ірис, Валеріє.

– Ви думки мої читаєте? – процідила крізь ще зціплені зуби.

– Ні. Це було очевидно. Основу легко розпізнати.

Біль спустилась до щиколотки, і я змогла розслабити бодай щелепи:

– Іриси так не пахнуть, – я підійняла голову й… витріщила очі.

Колвін не просто втирав ліки у мою ногу: від його долонь йшло світіння, що також всотувалось під мою шкіру, через що вона також деякий час світилась.

– Ці – пахнуть, – посміхнувся чоловік. – І це я також потім поясню.

– І те, що з вашими руками? – я перевела погляд на його обличчя.

– І те, що з моїми руками, – кивнув він, не відводячи очей.

Я відкинулась назад на подушку:

– Боюсь, однією лекцією вам не відкараскатись.

– Мені не звикати.    

Вітаю, любі читачі!

Якщо у вас є бажання знайти більше інформації про персонажів моїх книг, побачити візуали героїв та локацій вигаданих світів, прочитати новинки чи отримати промокоди до моїх платних книг, запрошую до свого телеграмканалу "Світи фентезі Лари Роси":  https://t.me/Rosafantasy