Читати книгу - "Останнє полювання"

Задзвонив телефон. Івана кинула оком на екран і зрозуміла, що на неї чекає.

— Алло?

Відповіді немає.

— Алло?

Мовчання.

Вона знову поглянула на фото, що висвітилося під час дзвінка, на цього молодика, якого обожнювала, натхненника її кошмарів та привида, що населяв її думки. Дівчина поклала слухавку, не намагаючись витягти з нього ані звуку.

Урешті-решт, вона заслуговувала на цю мовчанку. На ці згубні дзвінки, що отруювали всі її дні і ночі.

Вона впала горілиць поперек ліжка, склавши руки на грудях хрестом. Якого біса вони тут робили? Івана знову заплющила очі й задумалась, як робила щомиті свого життя, чи правильним шляхом вона йде. Вона завжди рухалася в одному напрямку — якомога далі від свого минулого: з усіх ніг тікала від чорної діри, що виплюнула її в цей світ, ніби сливову кісточку.

Івана мала змішане походження, ніби гібридний автомобіль. Батько-хорват, мати-француженка, народження в Ля-Ґранд-Борн у Ґріньї, що в Ессонні[17], містечку соціального житла, що стало зоною беззаконня.

Але у справжній небезпеці маленька Івана була у себе вдома.

Її батько часто повторював нібито хорватське прислів’я, яке він, мабуть, сам і вигадав: «Краще зламатися, ніж зігнутись!» Івана не знала, чи він хоч раз у житті гнувся чи ламався, але завжди бачила його п’яним і неспроможним рівно триматися на ногах. Мати була ненабагато краща. Її спогади про батьків були хисткі, як і їхня хода: вони гавкалися одне з одним, дуетом заливали за комір, а в кінці наминали одне одному боки, залишаючи Івані самій розбиратися зі своїм життям.

У шість років вона вже могла самостійно харчуватися, вдягатися й ходити до школи. Не «Будиночок у луках»[18], але не їй першій доводилося виживати з такими батьками — чи, радше, без батьків. У 1991-му її батько оголосив, що хоче повернутися на батьківщину: «Хорватія незалежна!» Рідна країна мала дати йому другий шанс. Йому було важко дивитися новини, бо референдум про незалежність спровокував воєнний конфлікт, що протриває п’ять років. У Вуковарі на них чекали самі лише артилерійські снаряди та снайпери на бойових позиціях.

Вони поїхали машиною, фіатом «панда», Івана досі це пам’ятала. Вона з дитячою наївністю раділа цій поїздці — неочікувані канікули. Але дорогою дещо сталося. Коли вони, перетнувши кордон (у батька залишився югославський паспорт), їхали прямо на схід, татко, уже готовий, чогось розізлився, ударив її матір і втратив керування машиною.

Коли Івана опритомніла, автівка лежала двома колесами в канаві, а в салоні було порожньо. Певно, дівчинка вилізла через дверцята, що виходили на узбіччя, і побачила справжнє жахіття: батько, стоячи по щиколотку в багнюці, добивав матір домкратом.

Івана побігла дорогою, тікаючи від свого татуся, який вирішив покінчити і зі своєю маленькою любав’ю[19]. Убивця майже наздогнав дочку, коли її врятувала війна. Він потрапив під обстріл літаків ЮНА[20], і його розірвало надвоє тієї миті, коли він замахувався, щоб розтовкти їй голову. Івана застигла, оглушена пострілами, засліплена палаючим асфальтом і чорною землею Хорватії, що вибухала гейзерами обабіч дороги.

Те, що було далі, нічого не означало. Сині берети, репатріація за станом здоров’я, госпіталізація. Вона ще рік не могла заговорити. Поступово до неї повернувся голос і майже нормальне дитинство. Інтернати, прийомні сім’ї, школи — Івана пережила це все відсторонено, зосереджена виключно на своєму потязі до смерті та деструкції. Анорексія, самокалічення, спроби суїциду — вона пройшлася всім списком. Що з глибшого дна походиш, то важче вирватися нагору, але вона обрала іншу стратегію: закопувалася все глибше, забуваючись у наркоті та агресії…

А тоді її врятував янгол.

Її янгол мав кумедний вигляд: сорок із гаком років, стрижка «їжачком», маленькі професорські окуляри — він був схожий на викладача військової академії.

Їхні шляхи перетиналися тричі.

Уперше це сталося вночі, на парковці в Ольне-су-Буа[21], коли вона вистрілювала всю обойму у свого дилера — їй тоді було п’ятнадцять. Удруге — вдень, коли вона отримала диплом школи офіцерів поліції Канн-Еклюза. Зустрівши свого ментора на території вишу одразу після того, як обрала направлення, вона надягла йому на голову свій фліківський кашкет і сфотографувалася поруч із ним. Найцінніше селфі в її телефоні. Утретє це було під дощем, він чекав на неї на виході з комісаріату Версалю, де вона скніла вже три роки.

— Не хочеш працювати зі мною?

За чашкою кави Ньєман розповів їй про цю неймовірну затію: національна бригада, яка працюватиме по всій країні й допомагатиме флікам та жандармам, що стикнулися з особливо кривавими злочинами. Івана обачно втрималася від запитання, що він мав на увазі під «особливо кривавими». Вона чула про ґернонську справу. Ньєман загинув у ній — ну, чи майже. Інший флік, молодий араб, вийшов живим-здоровим, але відмовився пояснювати, що за прокляття нависало над цим альпійським університетським містечком. Одним словом, у незвичайних злочинах Ньєман тямив більше за будь-кого іншого.

Івана не вагалася ні секунди. Після Канн-Еклюза її направили працювати в Луї-Блан, один із найзайнятіших комісаріатів Парижа. Усе, що вона там отримала, — це ненапружене патрулювання та смертельно нудна писанина. Тоді її перевели у Версаль — «з огляду на відмінну службу». Її підвищили до лейтенанта, і вона перетворилася на справжню маленьку чиновницю. Ще трохи — і вона зняла б студію на авеню Де Парі[22]. Їй залишилося б тільки вигулювати собачку після чергової серії на «Нетфлікс» і пити ранкову каву з виглядом на палац…

Івана встала з ліжка й провела долонями по обличчю. Безапеляційний вирок: так, вона рухалася в правильному напрямку. Ньєман знову врятував її, давши їй можливість арештовувати справжніх паскуд. Вони занурюватимуться в абсолютну чорноту, знаходитимуть цих убивць і чинитимуть правосуддя.

У глибині душі ця руда завжди вважала, що до такої незвичайної роботи — вистежувати головорізів, проникати у їхній мозок і змушувати їх поплатитися — її підштовхнули власні нещастя. Не треба бути Фройдом, аби зрозуміти: із кожним злочинцем вона арештовувала свого батька. Кожен бореться зі своїми демонами, як може.

Івана вирішила сходити в душ. Ще одне диво. Ванна кімната була обкладена кахлями, стилізованими під білу цегляну стіну, але меблі та ніжки сантехніки були зроблені з чорного тикового дерева, що створювало глибокий контраст зі стерильною білизною стін.

Вона на мить задивилася на кубічні ручки крана: Івана ніколи не бувала в такому місці, де кожна деталь була настільки продумана, прописана, відшліфована. В усьому вгадувалася душа