Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Лікар кивнув. Вся ви відповідь явно йому сподобалася і могла переконати. Саме таким він і вважав західний бізнес.

– Ну так. Тепер все стає більш зрозумілим. Окрім одного питання. Чому звертаєтесь з цією справою саме до мене? Не я є власником центру, і не я буду його продавати.

– Звичайно.

Потоцька відірвала очі від вікна. Макабра наздогнав когось в білому халаті і завзято його про щось розпитував.

– Так ось, шпиталь, який тут повстане, не може розглядатися в якості шикарного місця для вмирання невигідних родичів. Він повинен мати результати. І то не з останньої хвилі, а результати за багато років. Які були досягнуті перед купівлею об'єкту. Містер мене розуміє?

– Щиро кажучи, ні, – признав завідувач.

– Тоді спробую все пояснити. Частина персоналу буде заміненою на англомовну. Але ж я бажаю, щоб ви, містер доктор, і далі вели роботу центру. У містера повинні бути результати та науковий доробок. Але ж не це є проблемою. Містер опише якісь випадки, а вже ми подбаємо про те, щоб ії опублікували в ведучих західних медичних виданнях. З цим ніяких проблем.

Завідуючий був явно піднесений видінням заробітної платні, що сплачувалася б в євро. Він гарячково думав над тим, а скільки ж це він міг заробляти: десять тисяч євро? П'ятнадцять? У місяць? О Боже…

– Але ж, які я можу мати результати. При такого роду хворобах, при відсутності обладнання і…

– Краще за все, якби тут трапилося якесь чудо! – Майхржак вперше включився до розмови. – Якесь чудо. А ми винаймемо спеціалістів та обладнання, щоб це дослідити та описати. Пан підпише.

– Чудо… – Завідувач повторив це слово мов автомат, оскільки його думки кружляли зовсім по іншій орбіті. Вони кружляли десь близько до літаючих десь рядом перерахунків з євро в злоті, з англійським пенсійним страхуванням, з комерційним полісом і таких собі різних сателітів. – Чудо. А власне ж, нещодавно таке одно тут і трапилося.

Бінго! Сестра Юстина напровадила їх точно. Але ж, в решті решт, Церква і була установою, покликаною власне до нагляду за справами не від світу цього. Ах! "Під час огляду місця пригоди було локалізовано чудо. В одному екземплярі. Про це теж, більш–менш, йде річ в поліцейському бізнесі. Мати добрих інформаторів.

– Чи могли б ми почути ще щось? – Потоцька допила свою каву. Сержант Макабра за вікном власне намірявся в сторону головного будинку шпиталю. Цікаво, чи буде він допитувати хворих. – На базі одного цікавого припадку можна опрацювати більше десятка наукових статей.

– І не одну дисертацію, – зі сміхом підхопив завідувач. Він був під враженням факту, що іноземка так добре знала польські реалії. – А справа і насправді цікава.

Макабра в саду різко змінив напрям ходи. Він наскочив на якогось типа з гумовим шлангом, схопив його за плече і потягнув кудись в глибину, звідсіля не було видно.

– Це дивна історія. Пацієнт знаходиться у нас років з двадцять. Увесь цей час ми не відмічали будь–якого покращення,– почав лікар.

– А що з ним сталося?

– На диво, про це ми як раз докладно знаємо. – Завідуючий прийняв позу когось, дуже замисленого, але добрим актором він не був. – В січні вісімдесят дев'ятого року мали місце якісь бандитські порахунки…

– Бандитські? – допитувалася Потоцька.

– Що ж, добре. Оповім так, як сам почув. На початку січня певна спортсменка, конкретно – бігова лижниця, готувалася до змагань. Це було якесь відлюддя, ліс, хащі, малі озерця.

– Де?

– Мені не відомо: де. І зараз ви дізнаєтесь, чому.

– О'кей. Слухаємо.

– Певний час по польовій дорозі над'їжджає якийсь автомобіль. Всередині якийсь один чоловік питає про якийсь дріб'язок. Жінка продовжує тренуватися, біжить далі через ліс, раптом бачить машину, що раніше їхав повз неї. Тип палить сигарету над берегом якогось озерця, а з другого автомобіля, що над'їхав навпроти, висідають троє чоловіків. Відразу ж видно, що то есдеки.

Лікар оповідав про випадок, нібито читав поліцейський рапорт.

Потоцька неспокійно порушилася.

– Господи, як же це можна було впізнати?

– Ой, пані ж не пам'ятає тих часів і не знає історії нашої країни. Сама вона була з "Солідарності", а у кожного в голові було вбивство Попелушки[10] і маса подібних історій.

– Хто був цей Попелушко? – Потоцька добре заграла правдиву британку.

– Неважно, – перебив її Майхржак. – Пізніше поясню.

– Жінка схоронилася в кущах, – продовжив сюжет лікар. – Вона бачила, як ті троє схопили свою жертву, чимось його вдарили. Потім обшук, забрали буквально все, мало не розібрали догола. Потім ще раз дали по голові і вкинули до озерця, з якимось обтяженням, щоб не виплив.

– І що? – допитувалась Потоцька про подробиці.

– А нічого. Нападники перевірили навкруги, чи не залишили чогось, влізли до автомобіля і від'їхали. Жінка відстебнула лижі і побігла до озера. Якимось чудом вона витягла чоловіка з льодяної води і почала його реанімувати.

– Ну, ні, – обурилася Потоцька. – Якщо ви до того скажете ще, що вона була лікаркю, а3о ж кваліфікованим рятівником, то не повірю в подібний збіг обставин.

Тепер вже завідувач явно жахнувся.

– Прошу пані, я вважаю, що пані ніколи не зрозуміє того, що тоді діялося. То була війна! Конспіраційна, жорстока, страшна війна! Баба була з "Солідарності". Люди ще добре пам'ятали історію Попелушки, а тут все повторювалося. Вороги забили нашого! Вона його не реанімувала – вона за нього воювала! Билась!!! Дай Бог, щоб пані ніколи не мала спосібності переконатися самій, на що здольна жінка, яку довели до останнього!

– О, а в це я як раз повірю… – кивнула головою Потоцька.

– Тоді майже кожен знав підстави реанімації. Як це воно буває на війні.

– Їй вдалося його врятувати?

– Чоловік відновив дихання, але ж в тих умовах їй не вдалося його перебинтувати. Зі своїх лиж та гілок вона зробила тобоган і тягнула його на власному паскові. Декілька кілометрів в мороз.

– В це, як раз, теж повірю, – повторила Потоцька.

– Але ж до шпиталю вона завезти його не могла…

– Це ж чому? – жінка знову перебила лікаря, граючи свою роль іноземки.

– Ой!