read-books.club » Драматургія » Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко 📚 - Українською

Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мобільні хвилі буття" автора Володимир Володимирович Рафєєнко. Жанр книги: Драматургія. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 18
Перейти на сторінку:
Цвіт: Немає сигналу.

Данило Андрійович: Сигналу, може, й немає, а ворон був і є. Твій вірний студент, Казимир. У ту весну він урятував вам життя. Згадай весну 2014-го. Страшні дощі. Жахливі й прекрасні грози. Небо жовтогаряче й червоне. Гримить і крутить. І б’є, як от зараз. Весело і страшно.

Вася Цвіт: У 2014 в Донецьку навесні з’явилася неймовірна кількість різних мурашок, комах, мишей, слимаків, щурів. Я читав лекції онлайн, писав щось, до пізньої ночі працював. І до мене на підвіконня став прилітати ворон. Великий, чорний, із синім відливом. Справжній кракун, Corvus corax. А потім він став супроводжувати мене на лекціях і ранкових пробіжках, пам’ятаєш, Маріє, я тобі постійно про нього розказував?

Марія Цвіт: Чому ти раптом про це згадав?

Вася Цвіт: Згадався чомусь. Якби не він, ми б не виїхали вчасно. Саме завдяки йому ми залишилися живі.

Данило Андрійович: Саме тоді й ми з тобою розмовляти стали.

Марія Цвіт: Не вигадуй. Ти ще скажи, що з Данилом Андрійовичем тоді став розмовляти.

Вася Цвіт: Так і було. Прийшов і розказав мені дещо з наших сімейних історій. Він прийшов до мене, й мені стало нарешті щось зрозуміло.

Степан Григорович: І сонце чутно пригріває, і холод не такий уже великий. По обіді, бачите, взагалі плюсова температура. Але після другої вже тягне додому (сміється). Старий став, кров уже не гріє. Піду я, мабуть. Дружино, ходімо?

Олена Володимирівна: Так, Степане.

Марія Цвіт (підіймається): Васю, досить, і нам треба йти. Я змерзла, треба готувати вечерю, а ти обіцявся мені Шекспіра почитати. Ходім, поки не темно.

Вася Цвіт: Так, ти права. Додому. До Шекспіра. Усі ці роки ходжу по нашому лісі, дихаю просто чи, скажімо, збираю гриби, чи просто так дивлюся на сніг і раптом думаю: «Хочу додому». І в ту ж саму мить розумію, що дому немає (сміється). Немає в нас дому. Немає. І вже, мабуть, не буде.

Олена Володимирівна: Зараз, Васю, пів України залишилося без дому. То ви такі не одні.

Сергій: Останню за Україну.

Випиває. Вибух. Затемнення.

Гупає артилерія, чутно гул літаків.

Сцена 3

Спальня в домі Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить Данило Андрійович і щось читає. У протилежному кутку на старому продавленому фотелі сидить дивна істота: Казимир – людина з головою велетенського Corvus corax.

Марія вбирається в «нічний одяг». Бере свій ліхтарик, сідає з ним на ліжко.

Марія Цвіт (у зал): Він завжди був трішечки дивний. Ми познайомилися у видавництві. Я там працювала редакторкою, а він приніс свій рукопис. І таким він мені смішним видався, таким хорошим, що покохала я його буквально з першого погляду. Одружилися якраз перед війною. Не повірите, він відвів мене в загс 24 лютого 2014 року. А вже за кілька місяців у Донецьк увійшли російські бойовики. Ми вимушені були кинути все й виїхати з Донецька. А ще за вісім років, саме на річницю нашого весілля, почалось оце повномасштабне російське вторгнення. Ми так із чоловіком готувалися до нашої річниці, так сподівалися на свято…

Грюкнули двері. Заходить Вася Цвіт у трусах.

Вася Цвіт: Як же ж холодно, Матка Боска! З ким ти тут розмовляєш?

Марія Цвіт: Ні з ким (швидко залазить під кілька ковдр, покладених одна на одну). Згадую чомусь, як ми з тобою познайомилися, як стали зустрічатися, як ти мене в загс повів.

Вася Цвіт: Немає що згадувати. Правий був Степан Григорович, сьогодні б’ють так, як ніколи. Мабуть, це важка артилерія росіян, що за дамбою стала. І проклинати не можна, і, крім проклять, нічого в мене не народжується на їхню адресу. Клята Росія, клята, клята, клята. На віки вічні клята. Немає й не буде їм від нас прощення. (хитає головою, пауза) Де мій лядський одяг?

Кидається вдягатися в нічний одяг. Робить це навмисно дуже смішно, щоб розвеселити дружину, причому кілька разів ледь не падає на підлогу. Марія Цвіт нарешті всміхається.

Вася Цвіт: Але ж як холодно! Чому так холодно? Уже березень, а ми зігрітися не можемо. Дай Боже, щоб росіяни нам газопровід не розбомбили. Що ми, жінко, тоді будемо робити з тобою? На вулиці мінус п’ятнадцять. От дивно, усе ж таки. Удень по обіді — плюс вісім. А вночі такий мінус, що прогріти будинок неможливо.

Марія Цвіт: Про що будемо розмовляти?

Вася Цвіт (одягнений лізе під свої окремі три товсті ковдри): Про птахів.

Марія Цвіт: Про птахів?

Вася Цвіт: Так, про птахів. Коли я на галявині сьогодні згадав Казимира, тобі стало чомусь неприємно.

Марія Цвіт: Ти знаєш, чому. Ти все тоді вигадав.

Вася Цвіт: Знаю-знаю. Ні тоді ти мені не вірила, ні зараз.

Марія Цвіт: У ті дні ми всі перебували в шоці не набагато меншому, ніж зараз. У тебе тонка натура. Ти не те, щоб вигадав його. Просто сприйняв власну інтуїцію через образ ворона, вигаданого чи, може, й справді побаченого. Ти ж, усе ж таки, у мене письменник, у тебе особлива уява й чутливість.

Вася Цвіт: Ще раз тобі кажу, саме Казимир мені підказав дату, до якої ми повинні вибратися з Донецька, якщо хочемо залишитися живими.

Марія Цвіт (роздратовано): Не називай ворона людським іменем! Не хочу більше нічого про це чути! Ти мені ще про Данила Андрійовича розкажи!

Вася Цвіт: Можу розказати. (злізає з ліжка, підходить до краю сцени, сідає, говорить у зал) Данило Андрійович єдиний із дітей своєї білорусько-української родини вижив у перший голодомор. Був дуже розумний, але не пішов учитися, адже вчитися в Донецьку можна було тільки російською мовою. А він її не приймав. До смерті говорив тільки українською. Тому й пропрацював у залізничному депо все своє життя на найчорніших роботах. Данило Андрійович все життя спостерігав, як його син стає російським інженером, як ми, його онуки, розмовляємо винятково російською й нічого не пам’ятаємо з історії нашого роду, повторюємо те, що нам кажуть у дитячих садочках, у школах, в університетах. Геніальний механік, за що й тримали в депо, він міг відремонтувати будь-який механізм, відчував роботу моторів на відстані, знавець анекдотів і різноманітних історій. У будні чистий, тихий усміхнений п’яничка, до кого ніхто серйозно не ставився.

1 ... 10 11 12 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"