Читати книгу - "Любов дика та прекрасна"

— Бог його знає, куди вона подалася. Щоб вистежити її, мені може знадобитися й кілька тижнів. Цю місцевість вона знає так добре, як знають її чоловіки. Уже занадто пізно, щоб скасувати весілля, отож, Адаме, ви з Фіоною маєте одружитися замість нас. — Він уважно придивився до брата. — Ти все ще хочеш ту сучку?

— Так, брате. Фіона — капосна кішка, але, думаю, тепер вона поводитиметься краще.

— Добре! Скажіть гостям, що наречена захворіла на кір і від неї він передався й нареченому. Це має попередити скандал.

— Патрику, сину мій! Будь ласкавий до Катріони, — благала Меґ. — Вона молода й невинна, а Фіона завдала їй страшного болю своєю злою брехнею.

— Мадам, — холодно відповів Патрик, — Катріона ділила зі мною ліжко вже майже два тижні. Я ставився до неї з ніжністю, ніколи не силував її. Вона навіть не поговорила зі мною, вирішивши, що я винен, і втекла. Я не пробачу їй цю недовіру. Я знайду й поверну її та одружуся з нею, як ми й збиралися. Але спершу я візьму приклад з Адама й відлупцюю її так, що вона ще тиждень не зможе сидіти!

Через кілька хвилин він галопом мчав по мосту з Mop-Леслі. Ніч була холодна, місяць освітлював їм дорогу. Вони одразу ж поїхали до Ґрейгевена, бо Патрик припускав, що Кат утекла додому. Там її не було. Вони повернули коней до Сайтена, але й там їх чекало розчарування. У Сайтені заночували, а вранці стали прочісувати навколишню місцевість.

Кат неначе здиміла. Ніхто її не бачив.

Настав День Святого Валентина, і Адам Леслі побрався зі своєю овдовілою кузиною леді Стюарт. Гості гигикали, почувши, що граф і його наречена хворіють на кір. «Яке щастя, — сміялися вони, — що в родині Леслі ще одна заручена пара стоїть у черзі, — отже, до свята готувалися не даремно».

Вечірка була напрочуд гарна, але нова леді Леслі мала втомлений і пригнічений вигляд. Позираючи на своїх гостей із-за головного столу, Фіона запитувала себе, що вони подумали б, якби вона пояснила їм, чому зробилася сама на себе не схожа. Останні три ночі Адам прив’язував її до крісла й змушував дивитися, як він кохається з надзвичайно гарненькою й так само надзвичайно ненаситною селянською дівкою. Вона намагалася заплющити очі, але звуки, що долинали з ліжка, були надто знущальні. Вона дивилася, мов зачарована, як величезний Адамів прутень занурюється в дівчину й виринає, як вона звивається під ним. Водночас росло її власне жадання, вона мучилася від страшного болю, як фізичного, так і душевного, і останньої ночі вона думала, що збожеволіє.

Утім, сьогодні вранці молодий сказав їй, що її покарання закінчилося. Молода заприсяглася ніколи більше не завдавати шкоди своїм кузенам і пообіцяла, що, коли Кат знайдеться, вона вибачиться й розповість їй правду. Адам задоволено всміхнувся. Він знав, як приборкати свою дівчину.

Але Кат ніде не могли знайти. Лютий змінив березень, а там настав квітень, аж ось нарешті про неї з’явилася звістка. Еллен, поїхавши додому, у Кренноґ, щоб відвідати своїх батьків, з’ясувала, що її господиня живе з ними! Кат, утікаючи від Ґленкірка, поїхала просто до Рут і Г’ю Мор-Леслі. Рут, якій було за шістдесят, одразу ж погодилася сховати дівчину. Сімдесятирічний Г’ю, уже на відпочинку, сумнівався. Однак дружина переконала його, що її давно померла господиня схвалила б це. Еллен була вражена.

— Звичайно, сусіди щось підозрюють, — сказала вона.

— Чому б їм щось підозрювати? — мовила Рут. — Вони ніколи не бачать її. Дівчинка вправляється на Бані годину на ніч, а так вона взагалі не виходить із будинку.

— Вона ж не може залишитися тут назавжди, мамо. Катріона розповідала, чому втекла?

— Так! Та бісова Фіона! Я знала, ще коли та була дитиною, що виросте вона стервом.

— Саме такою й виросла, мамо. Дуже поганою. Такою поганою, що через неї господиня Кат утекла, розлютована. Хоча те, що Фіона сказала їй, було брехнею й господиня Кат учинила неправильно, коли втекла, не спитавши мілорда Ґленкірка, щоб він міг виправдати себе. Його зачепило, що Кат не надто про нього думала. Проте він любить її і все ще хоче взяти за дружину.

— Що ж, — зазначила Рут із мудрістю своєї покійної господині, — тоді ми маємо влаштувати так, щоб він знайшов її. Тільки не тут.

— Є ще А-Куіл, мамо. Він був частиною посагу її бабусі Джин Ґордон, а тепер належить господині Кат. Він невеликий, стоїть самітно серед пагорбів над озером Лох-Сайтен.

— Якого він розміру та в якому стані?

— Кам’яний, з череп’яним дахом, підремонтований до весілля. Там є кухня й вітальня на першому поверсі та спальня на другому. Іще невеличкі стайні з двома горішніми кімнатами. Оце й весь А-Куіл.

— Це нас влаштовує, — сказала Рут. — Скільки туди їхати?

— Добру годину в гори, — відповіла Еллен.

Рут усміхнулася.

— Я переконаю господиню Кат поїхати туди, а сама попрямую до Ґленкірка й розповім усе графові. У тихому місці, подалі від своїх родин, вони залагодять свій нелад.

Рут дотримала свого слова. Переконавши Кат, що їй житиметься краще, якщо вона зможе частіше виходити надвір, тим паче тепер, з наближенням літа, і запевняючи її, що А-Ку'їл на пристойній відстані від Ґленкірка, жінка вирядила дівчину туди. Еллен же виїхала заздалегідь, щоб провітрити будинок і доправити продукти. Вона вмовляла свою молоду господиню дозволити супроводжувати її, і Кат, почуваючись самотньою, погодилася.

Прихований і тихий, А-Ку'їл стояв у сосновому лісі високо на скелі, з якої далеко внизу було видно Ґленкірк, Сайтен і Ґрейгевен. Кілька днів Кат неспокійно блукала навколишнім лісом. Ночами вона міцно спала у великій спальні. Еллен спочивала поруч, на маленькому ліжечку для прислуги. Вони пробули там уже десять днів, і Кат уже починала почуватися в безпеці.

Тієї ночі надворі бушувала страшна негода. Вони, як зазвичай, пішли до спальні і, запаливши вогонь, повечеряли підсмаженим хлібом із сиром та випили злегка кріпленого сидру. Жодна з них не зважала ані на блискавки, що зловісно спалахували на небі, ані на розлогий гуркіт грому. Раптом двері розчахнулися. Еллен закричала від жаху. До кімнати увірвався граф.

— Еллен, твій брат на кухні. Тут є місце, де ви удвох зможете поспати?

— На горищі над стайнею, мілорде.

— Тоді йди.

— Ні! Не залишай мене з ним, Еллен.

Еллен безпорадно дивилася на свою юну господиню. Граф ніжно взяв служницю під руку й провів її до дверей.

— Не підходьте до цієї кімнати, поки я не покличу. Зрозуміла?