Читати книгу - "Пробуджені фурії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Народ, хтось із вас чув щось про цитадель? — недбало спитав я.
Орр крекнув.
— Ага, проскакувало в новинах, поки я був унизу. Схоже, що якийсь псих виніс половину бородатої верхівки Текітомури. Кажуть, що їхні пам’яті зникли. І що той хлопець просто вирізав їх із хребтів, наче все життя цим займався.
Я побачив, як Сильва перевела погляд на кишеню мого пальта, а тоді вгору, до моїх очей.
— Хтось був дико сердитий, — сказала Яда.
— Ага, та яка з того користь, — Орр узяв пляшку з кухонної робочої поверхні. — Тим дядькам усе одно не можна перечохлятися. Це для них предмет віри.
— Збоченці всрані, — Ядвіга знизала плечима й утратила до них інтерес. — Сильва каже, що ти внизу набув ендорфінів.
— Таки набув, — велетень підкреслено обережно налив собі склянку віскі. — Дякую, що спитала.
— Ой, Орре, ну чого-о-о ти такий.
Пізніше, коли лампи притухли, й атмосфера в квартирі затихла до майже коматозних ознак, Сильва відіпхнула зім’яклу Ядвігу вбік на кріслі й нахилилася до мене, а я саме насолоджувався відсутністю болю в боці. Орр уже давно був подався до іншої кімнати.
— Це ти зробив? — тихенько спитала вона. — Те діло в цитаделі?
Я кивнув.
— З якоїсь особливої причини?
— Еге ж.
Коротке мовчання.
— Отож, — нарешті мовила вона, — то був не зовсім порятунок у стилі Мікі Нозави, хоч би який він був із себе, еге ж? Ти вже до того був накручений.
Я всміхнувся, трохи загальмовано через ендорфіни.
— Скажімо, то було вдале передчуття.
— Гаразд. Мікі Передчутливий — непогано звучить. — Вона по-совиному насупилася до денця своєї склянки, яка, як і пляшка, вже давненько спорожніла. — Мушу сказати, Мікі, ти мені подобаєшся. Не можу вказати пальцем. На те, чим саме. Але це так. Ти мені подобаєшся.
— Ти мені теж подобаєшся.
Вона помахала пальцем — можливо, тим самим, що ніяк не міг вказати на якусь мою чесноту.
— Це не секс, знаєш?
— Знаю. Ти бачила діромаху в мене в ребрах? — Я безладно потрусив головою. — Ясно, що бачила, електрохімічний зоровий чип, правильно?
Вона благодушно кивнула.
— І ти справді з родини зречників?
Кисла гримаса.
— Аякже. Прийменник «з» — ключовий.
— Вони тобою не пишаються? — я тицьнув пальцем у бік її обличчя. — Можна було б подумати, що це якраз є доволі твердим кроком у напрямку до Завантаження. Якщо міркувати логічно…
— Ага, логічно. Ти ж про релігію говориш. Бісові зречники не набагато логічніші за бородатих, якщо вже розібратися.
— То вони не схвалюють?
— Тут думки розділилися, — сказала вона з удаваною дипломатичністю. — Радикальним здобувачам воно не подобається. Їм не подобається будь-що, що міцно прив’язує системи конструктів до фізичного буття. Табір вірян-готувальників просто хоче жити з усіма в мирі. Кажуть, що будь-який віртуальний інтерфейс — це, як ти сказав, крок у напрямку. Вони все одно не чекають, що час Завантаження настане за їхнього життя, а вважають нас усіх просто служниками підготовчого процесу.
— А твої з якого табору?
Сильва змінила положення в кріслі, насупилася й знову пхнула Ядвігу, щоб звільнити більше місця.
— Колись були поміркованими готувальниками, і так мене і зростили. Але за кілька останніх десятиліть, коли під боком бородаті й уся ця антикортикальна проповідь, багато поміркованих перетворюються на хардкорних здобувак. Певно, моя мати пішла цією стежкою, бо завжди була в нас благочестивою. — Вона знизала плечима. — Хоча я гадки не маю. Не була вдома багато років.
— Отак, га?
— Ага, отак. Не бачу сенсу, хоч ти всрись. Вони б тільки захотіли видати мене за якогось гожого місцевого. — Вона пирхнула від сміху. — Наче це взагалі можливо, поки я ношу це.
Я підсунувся вище, бо через наркоту трохи сповз.
— Що саме носиш?
— Оце, — вона потягнула себе за пасмо волосся. — Оцю гімноту.
Воно тихенько затріщало і спробувало відповзти геть, як тисячі крихітних змійок. Під їх завитою срібно-чорною масою нишком рухалися товстіші дроти, як м’язи під шкірою.
Списантська технологія чільників.
Я бачив кількох таких раніше — один прототип на Латімері, головному осередку промисловості з розробки нових інтерфейсів для марсіянських машин, де розробка і випробування йшли в такому темпі, що аж кипіло. Кількох таких людей використовували замість шукачів мін у системі Дому Хунь. Військовим ніколи не треба багато часу, щоб розвандалити передову технологію для власних потреб.
Логічно. Врешті, дуже часто саме вони й платять за наукові досліди.
— Не сказав би, що це непривабливо, — обережно сказав я.
— Аякже, — вона пошукала серед локонів і вирізнила центральний кабель так, щоб він висів окремо від інших — як смоляна змія, затиснута в кулаці. — Оце привабливо, так? Тому що, врешті решт, будь-який теплокровний мужик не може не полюбити вдвічі товщий за його хазяйство член, що теліпається в ліжку десь на рівні його голови. Довбаний страх конкуренції й фонова гомофобія, два в одному.
Я махнув рукою.
— Ну, а жінкам…
— Ага. На жаль, я традиційна.
— Ох.
— Точно, — вона відпустила кабель і труснула головою, щоб решта сріблястої гриви вляглася так, як раніше. — Ох.
Сто років тому їх було важче помітити. Оператори військових систем багато й довго навчалися користуватися цілими масивами інтерфейсного обладнання, вбудованого в їхні голови, але то було внутрішнє приладдя. Зовні ж специ з машинних інтерфейсів ніколи надто не відрізнялися від інших людських чохлів — хіба що виглядали трохи бліденько, коли задовго були в дії, але таке траплялося з будь-яким передозованим інфопацюком. Казали, що можна призвичаїтися.
Археологічна знахідка коло самих меж системи Латімера все це змінила. Вперше за шість сотень років колупання паличкою в марсіянському міжзоряному задвір’ї Гільдія нарешті зірвала джекпот — знайшла кораблі. Сотні або й тисячі кораблів, загнаних у павутинчастий спокій прадавніх паркувальних орбіт навколо крихітної другорядної зірки на ім’я Санкція. Все вказувало на те, що то були залишки масштабного військового протистояння, і що принаймні деякі з них мали здатність пересуватися швидше за світло. Інші докази, особливо такі як випарування цілої дослідницької бази Археологічної Гільдії й усієї команди з більш як семисот душ, натякали на те, що рушійні системи тих суден були автономні й більш ніж притомні.
До того дня єдиними насправді автономними машинами, які залишилися нам від марсіян, були ті самі орбітальні охоронці Світу Гарлана, і до них ніхто не міг наблизитися. Інші штуки були автоматизовані, але не дуже розумні. А потім спеціалістів з археосистем раптом попросили взятися до взаємодії з хитро зробленими керівними інтелектами військових флотів, яким було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пробуджені фурії», після закриття браузера.