Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То для чого ми тобі потрібні? — запитав Кеннет. — Випередив би їх та й по всьому.
Борегед кивнув майже як людина.
— Хотілося б. Тоді я міг би привести більше воїнів та привітати вас як годиться.
Офіцер навіть не моргнув.
— О, — шаман звів брови, що надало його обличчю ледь не комічного вигляду. — Ти втримався від того, щоб покласти руку на меч. І від того, щоб зробити грізне обличчя. Що ж, схоже, правду кажуть, що волосся кольору вогню свідчить або про дурість, або про твердий характер. У людей — також.
— Кажи далі, — лейтенант проігнорував зачіпку.
— Мої воїни походять із трьох різних родів, які на певний час уклали союз. Вони розлючені після вчорашньої поразки, тож зараз цей союз хиткий. Тільки я тримаю їх разом. Якщо не піду з ними, вони можуть через будь-яку причину вгризтися одне одному в горло. Вони вже знають, що ми зуміли прогнати шадорі з нашої землі, але мало хто розуміє, що ті можуть повернутися, а в багатьох моїх людей — гарячі голови.
— Тоді йди із ними.
— Не можу, — агер торкнувся рукою грудей. — У цих шрамах криється Сила. Мені треба щонайменше два дні, щоб її замаскувати. Тепер той чарівник відчує мене за милю, як і я його. Жодна засідка не дасть результату. Але я можу послати вас. Ти сам говорив, що зміг би влаштувати їм пастку. Ми виженемо їх на вас.
— Чотири людини, що володіють Силою, — нагадав офіцер. — Ми повинні стати шматком м’яса в капкані для ведмедя?
Борегед потихеньку рушив у бік печери. Кеннет помітив, що в міру того, як зростала відстань між ними, з поглядів агерів навколо нього зникала байдужість. У них з’являлося щось недобре. Щось, що нагадувало про кривий зазубрений клинок, який скрегоче по ребрах. Лейтенант рушив за шаманом.
— Тепер ти розумієш, — заговорив воїн, не озираючись і не сповільнюючи кроку. — Вони знають про Вузол Води, але повага до нього коштує їм забагато. І це навіть коли я поруч. Я не можу послати їх у засідку самих і не можу бути там з ними.
— Ти не відповів на запитання.
У ту мить, коли він відкрив рота, ще один порив вітру приніс із боку печери хвилю такого потворного смороду, що Кеннет зупинився, наче наштовхнувшись на стіну. Він раптом зрозумів, що це йому нагадує — і зблід.
Борегед також зупинився.
— Вразливий ніс?
— Ні. Не на сморід, а на те, що знаходиться в цій печері. Я вже колись бачив дещо подібне.
— Де?
І тоді, стоячи перед печерою, щодо призначення якої він уже не мав жодних сумнівів, Кеннет розповів агерському шаману про Коори-Аменеск. І про наповнений лайном льох, який вони знайшли в тому селі.
— Туди загнали всіх, хто пережив перший напад, — розповідав Кеннет, а все це знову стояло в нього перед очима. — Чоловіків, жінок та дітей. І три місяці нікого не випускали, хіба що відразу на рожен або ж щоб розважатися, мучити, катувати. Раз у два-три дні вкидали їм трохи їжі та давали води. Сорок вісім людей, замкнених у льосі, чотири кроки на шість. Вони знали, що їх чекає, не могли не знати. Хто вмів писати, нігтями на колодах стін вишкрябували молитви, закляття, прокльони. Більшість впала в апатію, ошаліла або вчинила самогубство.
Він дивився на вхід до печери, відчуваючи сухість у роті. Коли знову озвався, його фрази рвалися, наче погана пряжа.
— Одна з жінок була вагітна. Шадорі не вбили її відразу. Напевне, розраховували на делікатес із м’яса новонародженого. Невідомо, чому вони чекали на природне рішення замість того, щоб вирізати з неї дитину на останніх днях вагітності. Чекали, поки вона народить сама. Не знаю, чому вона себе не вбила. Може, її тримала при житті надія, що прийде порятунок, що хтось з’явиться та витягне її з цього пекла. Жила довше за інших… Сама. Остання з роду… Знаючи, що народить тільки для того, щоб…
Він зупинився, стиснувши кулаки аж до болю. У день, коли вони обшукували той підвал, він дав собі клятву. Пообіцяв, що не спочине, поки шадорі не зникнуть із поверхні землі. Він тоді не припускав, що ця обітниця приведе його на північний бік льодовика і змусить говорити з одним із найнебезпечніших агерських шаманів.
— Вона народила за тиждень до строку, вдавила дитину пуповиною й утопила в гівні. Так, у гівні, бо понад три місяці сорок людей срало та сцяло під себе. Коли ми прибули до села, в підвалі було по коліна лайна. Тебе це дивує?
— Ні. Вона вбила себе? — Борегед не виказав жодних емоцій.
— Так. Наш чародій прочитав цю історію зі стін підвалу. Вона ще три дні обманювала їх, щоби тіло дитини не надавалося для їжі. А потім зубами перегризла собі вени й померла, лежачи в тому самому лайні, в якому втопила дитину. Вони не з’їли її. Може, не були голодними.
Шаман повів його до входу в печеру.
— Дивися, — вицідив.
З печери витікав мутно-бурий струмок. Смерділо від нього на милю. За знаком Борегеда двоє воїнів увійшли всередину й витягнули істоту, яка там скавчала. Кеннету знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що це молода агерська жінка, майже дитина. Гола, вишмарувана екскрементами та ще чимось, укрита бурою смердючою шкаралупою, яка, тріскаючись, відкривала голе м’ясо. З її черепа був зідраний скальп, а єдиним чистим місцем на худому тілі була біла кістка черепа, оточена вінчиком шкіри. Вона не мала носа, губ, зубів, її очні ямки були порожні. Створіння розпачливо завило та припало до ноги найближчого воїна, обслинивши йому чоботи. Потім підвело голову і знову завило. Поміж чорних ясен тріпотів обрубок язика.
Офіцер відвів погляд.
— Неприємний вид, га? Вони тут мали три такі печери, але тільки в одній ми знайшли когось живого, якщо це можна так назвати, — шаман дав знак, і дівчину завели до печери.
Кеннет поволі глибоко вдихнув.
— Чому ви не вкоротите її страждання?
Борегед обернувся на п’яті з вогнем в очах.
— Ти питаєш, чому я не розіб’ю їй голову каменем, як це ми, мовляв, робимо зі своїми пораненими? Або чому не натравлю на неї для розваги одного з наших бойових псів? Воїни тоді втішилися б. Я знаю більшість ваших оповісток про наші звичаї та розваги. Тих оповісток, що розпалюють у серцях ненависть і презирство. Агери, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.