Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 10

Понеділок Богдан почав у чудовому настрої.

Він випив каву, пройшовся по новинах у Мережі та випадково натрапив на форум, де люди відкрили цілу тему, щоб обговорити його досягнення на посаді мера. Це ж треба, не зовнішність, не вік, навіть не міфічну дівчину, а реальні справи! Зробивши закладку в браузері, Богдан вдихнув на повні груди і вибрав для нового робочого дня свій найкращий костюм. Він ідеально на ньому сидів. «Якщо доля зведе мене з якимось геєм чи бісексуалом сьогодні, той точно оцінить, як круто виглядає мій зад у цих штанах», – подумки зазначив Богдан, натягуючи їх на сідниці.

Після рандеву з Андрієм він досить незвичайно себе почував. З одного боку, секстинг допоміг скинути сексуальну напругу, але з іншого – одним необережним рухом Богдан відкрив скриньку Пандори в своїй голові. Скриньку з фантазіями про людину, про яку думати навіть заборонялося. І зараз, збираючись на роботу в мерію, Богдан всіма силами намагався не думати про свої почуття від того факту, що скоро він вперше за два дні побачить Мирослава біля себе. Проте через стажера він, здавалось, і був таким щасливим…

До роботи Богдан дістався першим.

Зіна ще в п'ятницю відпросилася – відвести сина до лікаря.

Богдан і секунди не роздумував, перш ніж погодитися: хлопчика вона ростила одна, чоловік, якого Зіна навіть на ім'я не називала, що під час шлюбу, що після розлучення ставився до дитини, як скотина. Зіна частенько казала, що розлучення стало для неї порятунком, і тому, мабуть, не капала Богданові на мізки, що треба терміново знайти дівчину. Йому з роботою турбот вистачало, дякую! Приходити додому і після трудового дня продовжувати грати роль люблячого хлопця перед дівчиною, вибачте.

Потягнувшись, Богдан підійшов до вікна і глянув униз.

Побачив, як дві жінки у схожих куртках пили каву у картонних стаканах біля входу, а Сергій Анатолійович, якого Богдан впізнав по об'ємній сивій бороді, шкутильгав від вокзалу. Він майже відвернувся, але помітив рух у правому кутку поля зору. Серце завмерло і Богдан на автоматі притиснув долоню до грудей, дивуючись своїй реакції на… Всього-на-всього якийсь мотоцикл.

Байкер в'їхав у двір та припаркувався біля стоянки з велосипедами. Мирослав.

Він один приїжджав до мерії на байку і, звичайно, зацікавив не лише його, а й усіх присутніх на площі.

— Так і знав, — усміхнувся Богдан, коли той зняв шолом.

Мирослав зробив ще якісь маніпуляції, про які Богдан – водій автомобіля, а не байку – уявлення не мав, а тоді піднявся сходами. Хлопець зник з поля зору і Богдан відійшов від вікна.

Якщо Зіни немає, то гість постукає одразу до кабінету, прикинув він. І що робити?

Мабуть, не ставити собі настільки провокаційні питання, сісти за стіл і почати працювати. Але Богданові спала на думку інша, краща ідея. Ні, ідея загалом була жахливою і недостойною самодостатнього, успішного чоловіка, та ще й градоначальника… Але даремно він одягав такі штани, чи що? З відчуттям сором'язливого передчуття Богдан обійшов стіл, узяв перший ліпший папір під рукою і поклав лікті на відполіровану поверхню стільниці. Готово!

Мирославу відкриється привабливий видок.

Богдан сподівався, що він буде саме привабливим для його стажера.

Стояти у зігнутому положенні довго не довелося – незабаром почувся стукіт у двері.

— Заходьте!

— Богдане… Олександровичу, — затнувся Мирослав. — Зіна Валеріївна просила мене прийти сьогодні раніше, бо вона…

— Спізниться, так, проходь.

Вдавши, що дочитує супермегаважний документ, Богдан повільно випростався. Він із задоволенням глянув на Мирослава з надією побачити в його очах блиск, можливо, хіть чи підловити на подальших розгляданнях. Але гра з цими таємними заграваннями налякала самого Богдана. Не минуло й двох днів із суботи, коли він пообіцяв, що закриє тему з Мирославом раз і назавжди, як він творив… досить ексцентричні речі. І знову мріяв про нього.

— Як провів вихідні? — заговорив Богдан.

Мирослав якраз знімав куртку. Знову шкірянка, а під нею звичайна кофта з довгими рукавами.

— Нормально а ви?

— Теж, — посміхнувся Богдан, подумки додавши: «Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся подробиці». — Ну що, давай продовжимо працювати із планером? Якщо сьогодні до кінця твого робочого дня встигнеш все зробити, то завтра зможеш поїхати зі мною на відкриття корпусу мистецького коледжу та презентацію виставки.

— Навіщо вам їхати туди?

Розвалившись у кріслі, Мирослав повільно, ніби ще не прокинувся, підсунув стос із запрошеннями на ім'я мера.

Кожен його рух був наповнений ледь помітною лінню.

— Ми проспонсували близько сорока відсотків вартості робіт із реставрації.

— А мені навіщо їхати?

— А ти зі мною, — Богдан глянув на Мирослава, а той — неймовірно! — відповів йому ледве помітною усмішкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно