Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

зміг більш доречно аргументувати своє походження від панів Бродських, а не від розбійного люду, яких багато хто називає тим словом, про яке пан згадав. А ось що мені здається справедливим, то це те, що в роду пана Ковальського стільки Ковальських, скільки пір’я у бика на спині.

Пан Ковальський скочив на ноги. Вистачило кроку, щоб його благородний тонкий ніс опинився перед гачкуватим носом пана Бродського. При цьому пан Ковальський обдав холодом зелено-блакитних очей того, хто його образив, але водночас відчув, як і сам провалюється в темно-кару прірву очей пана Бродського. Руки обох інстинктивно потяглися до зброї, якої, на щастя для обох, не було.

— Не на кулаках же у святому місці? — просипів пан Ковальський.

— Може, по-іншому? — глухо відгукнувся пан Бродський.

— Карти...

— Карти!

— В чуприндир[32].

— Можна й це.

— Три гри твоїми, а три моїми, — запропонував пан Ковальський.

— Три гроші ставка, — підтримав пан Бродський.

Швидко сіли за стіл. Не обумовлюючи, пан Ковальський відкрив нову колоду і вже почав роздавати.

Несподівано двері відчинилися і на порозі став сивий монах у поношеній рясі з великим срібним хрестом та двома іконками. І все те на товстих срібних ланцюгах.

Побачивши карти на столі, старець тут-таки впав у гнів праведний.

— Тут дім Божий, а не шинок і не вольниця!

— Козак, душа правдива, чисту совість має, на бандурі грає, пісні співає, горілку п’є, в карти грає, та все не гуляє, — спробував усмішкою заспокоїти ченця пан Ковальський.

Немовби відтанув на ті слова старець. Узяв із рук пана Ковальського його колоду й усміхнувся.

— Французькі. Дивитися приємно: які кири, ромби, трилисники... А які гострі піки! А ці... — Монах підніс до очей карти пана Бродського. — Німецькі. Друковані у місті Авґзбурґу. Он яка чирва[33]. А дзвіночки які на дзвунці![34] Жир[35] і вино[36] теж чудово промальовані — та й для козаків приємніші. Бачу, що немає тут карткових дам. Остерігаються козаки всього, що з Євою пов’язано. Валети старші й валети молодші.

— Добре, монаше, що ти на картах знаєшся. То, може, з нами на дрібну монетку? — ласкавим голосом запропонував пан Бродський.

— Негоже це єпископу Володимирському і Берестейському Єзекіїлю Курцевичу, і пастві своїй забороняю, і караю люто за те бісівство, — насупив брови владика Єзекіїль.

— І що в тому бісівського, — знизав плечима пан Ковальський. — Вся Європа грає. А найбільше королі й герцоги. Та й священики...

— Від того і єресь у тій Європі в кожному закутку. Прийшло те бісівство зі Святої землі разом з хрестоносцями. Не відали воїни Христові, що за сатанізм їм підсунули. Карти є знаряддя бісівське, за допомогою якого людина входить у змову з дияволом! Блюзнірська зневага імені Господа! Треф — це той хрест, на якому був розп’ятий Спаситель. Піка — спис, яким римлянин Лонгин пронизав тіло Ісуса. На тому списі він, знущаючись, подавав Ісусові губку з оцтом для пиття. Та губка і є чирви. А бубни — то головки цвяхів, якими був прибитий до хреста Син Божий. Все це знаки страждання Господа. Християнин, що грає або зберігає в себе карти, зневажає Господа та страждання Господнє. Готує він собі місце в пеклі з дияволом і з усіма його слугами. Якщо вірите в Христа — на коліна!

Перезирнувшись, гості братського монастиря опустилися на коліна.

— Повторюйте за мною! — суворо звелів єпископ. — Господи, зброю на диявола — Хрест Твій дав єси нам. Тріпочу, не смію дивитися на силу Його. Яко бо мертві встають і смерть долають. Заради цього поклоняємося похованню Твоєму і воскресінню! А тепер тричі «Отче наш» і «Богородицю» прочитайте вголос.

Хотів було старець на благословення хреста дати поцілувати, та тільки рукою махнув на братів Званих.

— Листи свої давайте!

За велінням владики пан Ковальський і пан Бродський дістали з потайних кишень запечатані тонкі сувої з дорогого паперу. Оглянувши червоні сургучеві печаті на золотавій шнурівці, владика кивнув і повернув їх.

— Завтра, — коротко сказав єпископ, згріб зі столу карти й пішов.

— І сам пішов, і карти забрав, — сумно провів його слабким голосом пан Бродський.

— То й на краще. Залишиться з нами наше срібло. Зустрічав я святих отців, що і ротмістрів гусарських з порожніми гаманцями залишали. А цей надто вже в картах тямить, — не поділив його смутку пан Ковальський.

* * *

Прокинувшись, владика Єзекіїль найперше постав перед образами і поклав на себе хресне знамення:

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Відтак, трохи почекавши, щоб душа налаштувалася на молитву і думки покинули все земне, вимовив без поспіху і з увагою сердечною:

— Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе благих і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Попросивши у Бога благословення на день прийдешній і подякувавши Йому за ніч, що минула, єпископ Володимирський і Берестейський Єзекіїль Курцевич тяжко зітхнув.

Поховали благодійника церкви, православного раба Божого Петра, а в миру великого гетьмана Петра Конашевича. Припала та печаль на Провідну неділю[37]. Але дане йому слово необхідно виконати, бо не за себе просив покійний гетьман козацький, а за віру православну і землю дідівську, що від бід тяжких кров’ю сходить.

Нікому з отців православної віри так не довіряв гетьман Конашевич, як близькому його серцю духовному наставнику пану Курцевичу. Пам’ятаючи справи минулі й готуючись до труднощів майбутніх, представив гетьман козацький архімандрита Трахтемирівського монастиря преподобного Єзекіїля патріарху Єрусалимському і всієї Палестини Феофану для посвячення у високий церковний сан.

Прибувши в супроводі гетьмана Сагайдачного, оточений щільною стіною козацьких сотень, патріарх Феофан звернувся до православних з грамотою, в якій закликав їх обрати собі єпископів, не побоюючись наслідків з боку католицьких властей, «як колись батьки Мойсея не злякалися наказу фараона, а святі апостоли суворих пилатів та іродів».

Наприкінці вересня року Божого 1620-го відбулася посвята багатьох ігуменів славних православних монастирів. І це врятувало православну віру на українських землях. Адже після смерті в 1610 році Перемишльського єпископа Михайла Копистенського в Речі Посполитій залишався єдиний православний єпископ — Єремія Тиссаровський у Львові, що був місцеблюстителем Київського митрополичого престолу.

З його смертю православ’я в Речі Посполитій було б